Сіра Примара

      Вночі стара вовчиця чомусь ходить біля моєї хати. Дивно, але її погляд я відчуваю, навіть у сні. Вона приходить і шкоди ніякої не робить, але з’являється, наче   щось мені хоче сказати. Коли світає сяде біля хвіртки і на траві завиє, що є духу, потім –  в ліс тікати, а на мене погляд кине, немов запрошення дає мені. Вже якось не витримав таких походеньок, тож вночі  пастки наставив. Думаю: вже скільки можна… Просинаюсь, а вона біля хвіртки знов сидить. Як через моє пекло   пройшла? Лиш Богу відомо. Якась примара,  думалось мені.

      Довела вона мене до безглуздя. Я вже зовсім  не сплю ночами, дивлюся на неї, а вона на мене;  свій засмучений погляд відвертає лише у ліс.

      Якось пішов до друга, взяв рушницю і сиджу біля вікна.  Вже другу ніч, вона не приходить, мабуть відчуває мою злість, сидить біля лісу. Я прицілився з вікна, але вона далеко. Вмить руки затремтіли, а в серці запанував сум та біль. Та що ж я роблю, я ж не вбивця?

      З рук випала рушниця.   Я вийшов у двір і до мене прибігла вовчиця, як собака  впала у покорі біля  моїх ніг.  В її очах кипіла біль, яку мені так хотілося зрозуміти, своїм поглядом вона знову кликала мене у ліс. Примара мене зачарувала, бо я чомусь їй  відмовити не міг

     Я біг за нею по хащах, по скелях гострих. Мені так хотілося почути куди і чому так треба поспішати. Але Примара мовчала, лише озиралась на мене, чи біжу. Як же не бігти, вона мені спокою не дасть ніколи.

     Вже сили більш не має, я впав  за кілька метрів і вовчиця зупинилась. Бо  попереду мисливська яма, дивлюсь, а там кіски. Вовчиця подала голос і  щось під листям ворухнулось. Маленькі мордочки відчули матір і  почали дряпатися догори. Трохи вийдуть і, немов колобки, скочуються донизу. Ой ви маленькі – поліз я в яму дістав четверо діточок. Мати їх облизувала, голубила й тулила, неначе людські сльози крапали з її розумних материнських очей. «Ось чому   мене ти в ліс манила. Ти добра мати хоч і вже стара, але як сама без батька в дикий світ їх поведеш?  Вона свій погляд відвела у бік, неначе хотіла сказати: «А це вже не твоя справа».

    Я вже зібрався йти, але чую –  хтось у лісі хрипло плаче. Пішов за плачем в темні кущі, а там у пастці вовку лапку защепило. Я не знаю, де мій страх подівся, але я голими руками   звільнив вовка і він на трьох лапках пострибав, кульгаючи до своєї сім`ї. Підійшовши до нього, я роздер свою сорочку і перев’язав вовку пошкоджену лапку. Ну що, бувайте, друзі  хижі, живіть і до мисливців у пастки більше не потрапляйте. А ти Примаро, якщо щось, то приходи! Я завжди прийду на допомогу.  Маленька родина пішла  в темний ліс. Малята бігали і гралися наче людські діти.

    Я йшов додому й думав:  «О, це справжня жінка, що врятувала всю сім`ю, вона ризикувала життям заради чоловіка і дітей, бо знала, що без них її життя не має сенсу».