Залишаю зарубки на черепах каменів пам’яті.
Відраховую сльози. Ще скільки зосталось до ранку?
А у краплях душі відбивається місячне паперті.
Зариваюсь у небо, бо бачать в мені самозванку.

Завинила я тим, що без маски… різнюся у натовпі,
Що по лезу ножа, мов сновида, іду через прірву.
Не збагну, на серцях окуляри для чого… ще й матові…
Певно, совість ховати… та сутність безлику і сіру.

Серед ночі людей трохи менше на вицвілій вулиці.
Під фонарним стовпом тінь зіжмакує пальцями простір.
Хтось стріяє в зірки… бо падуть… та ніхто не розчулиться…
Просто нормою стали в суспільстві розп’яття чи розстріл.

Збайдужіння давно вже набуло законного статусу.
Чи ж цікавить когось, що втрачають свідомість недужі?
Головою – в думки… Чим людина ж не схожа на страуса?
Анімація ночі… і дзеркало міста – калюжі…

Ті сни, що відцвіли у вазі ночі,
У небо не піднімуться… без крилець.
Обвуглено вже вічністю їм очі,
Свідомість ампутовано… з потилиць…

Їх ранок перекреслив. Відболіло,
А може просто кануло до Лети,
Усе, що з ними з’єднувало тіло.
І сонцем розчленовано сюжети…

Цвяхами часу вбито в камінь смерті
Колишню сутність. Голка ескулапів
Не зможе зшити клаптики подерті
Тих марень, що зостались на канапі…

Листочки на деревах, наче ноти…
А вітер грає Моцарта сонату…
Бо ж музика, немов душа, на дотик,
Нагадує на смак солодку вату.

Дзвіночки в лісі, мов ключі скрипічні,
Ромашки, як дієзи та бемолі.
Струмок несе акорди пісні вічні
У виміри Молитви або Долі.

Співають гори голосом пернатих,
Багаття та незайманої зливи…
І хочеться мелодією стати
Траві кошлатій прямо серед гриви.