Залишаю зарубки на черепах каменів пам’яті. Відраховую сльози. Ще скільки зосталось до ранку? А у краплях душі відбивається місячне паперті. Зариваюсь у небо, бо бачать в мені самозванку.
Завинила я тим, що без маски… різнюся у натовпі, Що по лезу ножа, мов сновида, іду через прірву. Не збагну, на серцях окуляри для чого… ще й матові… Певно, совість ховати… та сутність безлику і сіру.
Серед ночі людей трохи менше на вицвілій вулиці. Під фонарним стовпом тінь зіжмакує пальцями простір. Хтось стріяє в зірки… бо падуть… та ніхто не розчулиться… Просто нормою стали в суспільстві розп’яття чи розстріл.
Збайдужіння давно вже набуло законного статусу. Чи ж цікавить когось, що втрачають свідомість недужі? Головою – в думки… Чим людина ж не схожа на страуса? Анімація ночі… і дзеркало міста – калюжі…
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
Maksymovych: Дякую за коментар, дуже приємно що Ви звернули увагу до мого твору. Як автор я залишаю простір для читача — щоб кожен міг знайти у вірші щось своє.
у Вас 
0
