Вчорашній спогад літа

Багаті Карпати на струмочки, галявини, озерця, потічки і, звичайно, ліси, безкраї ліси, що запрошують в незабутню мандрівку. Неначе коричнева ковдра простелилася опала хвоя гордовитих ялинок, які схилять свої пишні голови лише перед вітром, що ніжно чеше їхнє зелене волосся. Дзюрчить струмочок, що водоспадиком біжить з невеличкої гірки, неначе юність, перестрибуючи з одного камінчика на інший...

Ранок. В рюкзаку все необхідне. Треба рушати, поки сонечко не пече.
Кличуть гори в подорож завзятого мандрівника. Шумить гірська річка, свіжість панує біля її берегів, а на мілині гріється обережна форель, що виблискує черевцем, неначе дзеркальце. Не менш цікава картина біля підніжжя гори: там впевнено ступає гордовитий лелека, виглядаючи гадюк та жаб у високій траві.
Широку дорогу змінює заросла стежку. Чим далі в ліс, тим більше заходиш в якийсь інший світ. Світ незвичайної краси, культури та одвічних традицій. Краса жива, бадьора без штучних фарб та барвників. Культура щира, вічна і ніким не перекручена. А традиція стара, як життя: трави, квіти та дерева зеленіють, коли приходить весна; плоди достигають влітку; золоте вбрання природа дарує своїм підопічним під осінь, а взимку вкладає їх спати, закриваючи теплою, білою ковдрою. Це все велике дійство природи, але ми іноді не помічаємо цього дивовижного організму, що так бурхливо функціонує за межами наших будинків, міст, автомобілів…
Подорож потроху втомлює, але всередині тіла, щось підбадьорює, ніби закликає йти далі… Хвилина відпочинку, ковток холодної води і знову вперед – до мети. Піт заливає очі, мокра футболка прилипла до тіла, але треба йти до вершини гори… Здається, ніщо не зупинить твердне бажання мандрівника відпочити душею.
По небу плавають білі хмаринки, що нагадують якісь недосконалі фігурки. А з-поміж них дивиться своїм голубим поглядом могутнє і недосяжне небо. Легенький вітерець, що несподівано повіяв наробив багато галасу: зашуміли могутні ялинки та ялиці, з могутніх дубів по землі побарабанили нерозвинуті жолуді… Здалеку чути хрускіт сухеньких гілочок, що ламаються від подиху вітру. На мить затих оркестр із лісових птахів...
Постукав дятел неначе диригент – і все в лісі ожило знову.

Пік гори досягнуто. Сонечко біля заходу. Треба повертатись. По крутому схилу ноги самі несуть до низу. Якісь сорок п’ять хвилин і ти біля табору ночівлі.
День добігає до логічного кінця, подорож в гори виявилась вдалою і напрочуд цікавою. Останній промінчик сонця виглядає із-за гори, ніби чекає, щоб провести його поглядом.