Олексій був дуже неслухняним хлопчиком. В батьків не було часу, для його виховання. Таких, як він, виховувала вулиця і погані приятелі. Ранні випивки та цигарки нічого доброго, для хлопця в майбутньому створити не могли. Батьки жили роботою, а син ріс в недоброму колі друзів. Маленькі ручки, які ще декілька років назад складували картонні кубики, зараз перебирають гроші в чужих кишенях. В зелених очах не росла надія на здобуття хорошої освіти, натомість зростала жадібність до грошей, цигарок, пива. Додому Олекса Довбуш (так його називали хлопці з вуличної банди), йшов тільки ночувати. В школу майже не ходив. Так тривало доти, поки в двері їхньої квартири ввечері не прийшов міліціонер, який сказав, що вулична банда обікрала та жорстоко побила маленького школяра, а на чолі тієї банди був Олексій. Батько сильно розсердився і почав бити сина, але хлопець вирвався та втік. - Олексію, куди ти, надворі ніч, – в слід йому крикнула мати. - Я не Олексій, а Олекса Довбуш, а йду я додому… - Синку, це твій дім! - Ні, мій дім – це вулиця і воля, а це ваша діра, от і живіть тут, а я не повернуся більше ніколи! Чуєте, ніколи!.. - Ти шмаркачу, повернись додому, бо зараз, як дам! - обізвався батько. - Раніше треба було бити, а тепер вже пізно… Декілька тижнів Олексій блукав по світу, а з ним ще троє друзів, які покинули дім і батьків заради нього, свого ватажка. Діти з Житомира приїхали до Києва електричкою, бо тут краще втілити мрії банди. Харчувалися тим, що вкрадуть, милостиню не брали, бо це принижувало честь майбутньої банди. В шістнадцятилітніх юнаків було дуже багато злості, вони могли побити бездомну тварину чи дитину, яка йшла сама, забравши від неї все, і швидко розчинялись в натовпі. Вправні руки Олекси впевнено господарювали в будь-якій з кишень обраної людини. Іноді могли багато накрасти, вистачало і на їжу і на цигарки і на алкоголь, а іноді не вдавалось вкрасти нічого, бо міліція заважала. Хлопці не шкодували нікого, хто чинив опір били, найзавзятіших кийком по голові. Здавалось, що в цих юних тілах бились не серця, а якісь механізми на які натягнуто живу плоть, бо стільки люті й ненависті мали ці діти… Не завжди, вони перемагали, іноді їх теж били хлопці з інших банд, або дитині, яка кликала на поміч приходив хтось на допомогу. Так було і вчора. Хлопці наїлись й напились досхочу, а рештки їжі викинули. Якийсь собака хотів поласувати даремно лежачим шматком ковбаси. Хлопці накинулися на нього і почали жорстоко бити. «На тобі, що захотілося даремного їсти!» Перехожий чоловік почув крик і одразу побіг на допомогу. Йому вдалось піймати лише Олексу, всі інші повтікали. - Хто ти? Як тебе звати? Де ти живеш? – спитав чоловік - Я ніхто і звати мене ніяк. – відповів Олекса. - Чому собаку побили? - Хай не бере чуже! - А ти теж чуже береш, тобі б взяти і всі кістки перетрощити, щоб ти все життя повзав на череві і їв з миски, як собака. Дивись, що ви наробили, забили тварину ледве не до смерті. - Ну, давай, вдар мене, коли такий святий! - Йди звідси, якщо тебе батько не бив, то Господь поб’є за твою жорстокість. Знай, що ти скінчиш своє життя на смітнику, таких як ти ніхто не пожаліє, ця собака кликала на поміч і я прийшов, бо вона, бідна, нікому зла не заподіяла, а хто прийде такому, як ти? - Мої друзі прийдуть! – кинув у відповідь хлопець. - Оті, що втекли, коли я тебе спіймав? Ти помиляєшся в них – відповів чоловік, взявши пораненого собаку на руки, який скавулів від болю. Трохи відійшовши, чоловік обернувся і гукнув в слід Олексі слова: - Живи як король, а помреш, як бомж, якщо не схаменешся!.. Дві ночі Олексій майже не спав, бо собака, якого вони побили, приходила до нього в снах і кусала за руки та ноги, з яких фонтаном пульсувала кров… Просинається весь мокрий, жахіття зводить його з розуму. Вже два дні банда не виходить на полювання. Олексій не хоче. Його мучать слова того чоловіка, який сказав, що при першій біді друзі його просто покинуть. І тому він вирішує їх перевірити. Сьогодні вони знов ідуть на діло. Обрали жертву – це був хлопець семи років, який йшов зі школи. Бандити кинулися, щоб відбирати телефон. У ту мить хлопчина закричав. На його крик почали збігатися люди, «Треба тікати!» - крикнув Олексій. Втікаючи, він впав, ніби пошкодив ногу, друзі побігли далі. Тут Олекса закричав: «Допоможіть, бо впав і не можу піднятися!». Але ніхто на його благання, навіть не озирнувся. Коли вже хлопців не стало, вони зникли розчинившись між людьми Олексій піднявся й побіг, щоб сховатися. Він все зрозумів, той чоловік мав рацію. Тут йому стало дуже соромно за всі вчинки, які зробив протягом свого бандитського життя. Довго біг, щоб наздогнати того хлопчину, в якого забрали телефон. - Чекай! На, ось тримай! Вибач, що ми тебе так… - … - Як тебе звати? – Олексій простягнув йому руку. - Коля… - А мене Олекса. Не ображайся! Вибач. Довго блукав вулицями Києва. Навіть прийшов на те місце, де вони побили того собаку. Щось в душі пекло, наче хтось гарячої смоли налив. Соромно було за все, що вдіяв. Вже зібрався йти, коли побачив того чоловіка, який вигулював собаку, якого вони нещодавно побили. «Живий» - в сльозах промовив хлопець. Мабуть, ніколи він так не радів, як тепер цьому псу. Собака впевнено ходив, але трошки накульгував. - Доброго вечора, дядьку! - Доброго! А, це ти, чого прийшов, що тобі треба? - Вибачте мені, я обдумав ваші слова. Ви мали рацію щодо друзів. Вони мене сьогодні кинули в біді… - Це життя має рацію… - Я все зважив… Знаєте, я ображав батьків, а вони мене дуже любили, робили все для мене, а я цього не цінував. Втік з дому, бо думав, що самому буде краще… - І краще? - … - Це не я тебе зупинив, це твоє сумління прокинулось, яке в тобі, але ти його чомусь хотів убити. - Як мені далі жити?.. - Жити треба, бо хто виправлятиме помилки? - Я буду, обов’язково буду. - Що ж, тоді повертайся додому, батьки напевно хвилюються. - Ні, повертатись не буду Як я їм в очі гляну? - Повір, твої помилки виправити ще не пізно, добре, що тепер ти їх усвідомив, бо потім, якби потрапив за колючий дріт, ось тоді було б пізно. А так йди, юначе, до батьків і живи нормальним життям! І пам’ятай, що це життя, тут дуже важко виправляти помилки, а іноді буває і неможливо, бо це не шкільний зошит: взяв перекреслив і пішов далі, чи вирвав листок і переписав по новому, в житті все набагато складніше… - Гляньте, пес лизнув мені руку, мабуть, пробачив?.. - Мабуть. У мене є телефон. Хочеш подзвонити до батьків? Я впевнений, що вони дуже зрадіють. - Хочу, але якось соромно … - Якщо ти сам собі не пробачиш, то ніхто тобі не зможе пробачити! - ?.. - Номер пам’ятаєш? - Авжеж! На тім кінці довго ніхто не брав трубку. Але, зрештою, хтось обізвався: - Алло! Мамо, привіт! - Синку, де ти? - Зі мною все добре, я у Києві. Пробачте мені будь ласка за весь біль який я вам заподіяв! - Синку! – мати заплакала. - Мамо, якщо можете, приїдьте за нами. - За вами? А хто з тобою? - В мене є собака – друг, який мене врятував. - Добре, ми скоро будемо, тільки ти нікуди не зникай! - Чекаємо вас! Хлопець обернувся, щоб віддати телефон, але дядька поряд не було, тільки собака сидів біля лавки. - Дядьку, дядьку, де ви? А телефон? Мабуть, пішов… - промовив до неба хлопець. Олексій нахилився до собаки. - Друже, де він дівся? Я навіть подякувати йому не встиг за все, що для мене зробив. А може, нікого й не було, може, то моє сумління приходило до мене? – подумав хлопець, поклавши телефон на лавку. – Друже, тримайся, ще трошки померзнемо. Скоро приїдуть батьки і ми поїдемо додому. Ти навіть не уявляєш, як там добре…
Роботи багато коментарів нема , і люди якісь далекі ...
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")