Пролісок

    Вчителька в школі попросила дітей намалювати листівку з весняною квіткою, для того, щоб привітати маму з Днем 8 Березня. Марійка була досить розумною, як на другий клас. Непогано вчилася і була дуже кмітливою. Але цього  разу сказала: "Всі малюють, а я подарую живу – отого проліска, що вже багато років росте один біля глибокої криниці”. 

    Дівчинка навіть і не здогадувалася, що це була незвичайна квітка.

    Продзвенів дзвінок, діти весело побігли вітати своїх мам, тільки Марійка не поспішала, бо знала, що квітка нікуди не дінеться.  «Вона без ніг, не втече!» – думалось їй. 

    Нарешті прийшла до криниці, де ріс загадковий одинокий пролісок. Тільки нахилилася, щоб його зірвати, позаду неї пролунав хрипкий голос: ”Не смій!”.

Обернувшись, дівчинка побачила криву тінь – це був старий Мирон. Марійка дуже злякалася. Цей дід, завжди якийсь дивний, тому його всі боялися, хоч він ніколи й нікому шкоди не заподіяв. 

”Не роби цього, бо можеш стати такою як я”, сказав Мирон. Дівчинка не розуміла про що дід каже і перелякано мовила до нього: „ Дідусю, я хочу зірвати цю квітку, для своєї любої  мами, щоб привітати її зі Святом Весни”.

„Дорогенька дитинко, цього робити не можна” – тривожно відповів дідусь.

„Але чому?» –  запитала Марійка. В її маленькій голові ніяк не могло осісти це слово заперечення. Дідові стало шкода дівчинки і він вирішив дати   відповідь на це болюче для нього питання та розповісти їй жахливу історію зі свого життя: ”Сідай отут, Марійко, зі мною, на лавочку. Я тобі про все розповім”.

Дівчинка дуже боялась діда, але її цікавість виявилася сильнішаю за страх.

      Надворі було по-весняному тепло, сонечко виглянуло із-за хмариночки.

 ”Час починати” – пробурмотів дід, - ”Це трапилось весною.  Надворі було  тепло, майже як тепер. Я, молодий, красивий повертався з армії. Грошей у мене не було, а дівчині, яка мене чикала з армії майже три роки, так хотілося бодай квіти принести. Я йшов якраз біля цієї криниці, а тут квітів було зо три сотні якщо не більше. Думаю, зірву кілька і порадую кохану цими первоцвітами. Зірвав одну, другу, третю, четверту, а п’яту висмикнув навіть з цибулиною. Вона була найбільшою й найкращою. Як обривалось останнє коріння, я почув якійсь стогін. Це була квітка-цариця, що гірко застогнала. Вмить, всі квіти, що росли біля криниці, зів’янули, навіть ті, що були у мене в руці. В обуренні я  викинув їх і пішов додому. Мене радісно зустріла мати, а до дівчини не відпустила, бо сказала, що там інший, завтра весілля. На душі було гидко, я не знав що робити і як далі жити. Стомлений та засмучений, я заснув на лавці, сидячи за столом. І сниться мені дивний сон, що усі ті квіти, які я зірвав, стали людьми, а їхні білі  пелюстки перетворились на чорні хустини жінок, що гірко плачуть за померлою дівчиною. Я придивився ближче а там лежить квітка цариця і до мене мовить: «Миросю, Миросю, що ти зробив, ти  життя мені згубив! Ти вбив мене заради тієї, яка ніколи тебе не любила! А я біля тебе була так близько, та ти мене не помічав через оту пройдисвітку… Я тебе чекала і ночей не спала. А ти мені життя обірвав… 

      Я просинаюся весь мокрий і думаю: що за сон такий? Забігає мати і каже: Ой, лишенько, Мироне, ходи до сусідів і щось там поможеш, бо їхню дочку знайшли мертвою в криниці, пішла по воду і втопилася. Завтра будуть ховати, бо мати небіжки дуже хвора ще з горя  може раніше померти.

На другий день у селі одні весілля гуляли, а інші ховали померлу...

Повернувшись з похорону я приліг і запитував себе: що це зі мною було? Я зірвав квітку, для Олі, а вбив Надію -  дурниця якась. Але то була дійсно правда. Через два дні там,  де втопилася моя Надія, росла тільки одна квітка. Росте вона й зараз, бо я дуже добре її охороняю, вона моя доля, яку я згубив сам і, не знаючи того, я дав  собі обіцянку, що ніколи не одружуся, а зберігатиму їй вірність так,  як вона мені колись зберігала. От я кожної весни суджу на цій лавочці і дивлюсь, як вона розквітає, цвіте та в’яне… Ось яка моя історія життя. Якщо б ти, Марійко, зірвала цю квітку, то ти б також когось дорогого втратила, так, як і я».

Дівчинка замислилась. 

”Дідусю, це якесь прокляття”  -  невдовзі сказала Марійка.

 ”Може й так», лаконічно мовив старий Мирон.

     Сонечко весело сідало за обрій.

Повертаючись додому, дівчинка думала про все, що розказав їй дідусь, але щось стискало її маленьке серце, та сама вона не розуміла, що це було. Бо такого відчуття не мала ще ніколи.                         

Прийшла додому без листівки і квітки. Їй стало соромно, що не має чим привітати маму. А мати все зрозуміла і не дала донечці нічого сказати, обійняла її і тихо промовила: ”я все знаю, Марійко, я так само хотіла зробити та дядько Мирон мені цього не дозволив».

      «Матусю, в нього не має дітей і ніколи не буде онуків, тож  я б дуже хотіла називати його своїм дідусем», - сказала Марійка.  

«Якщо він дозволить, то  можеш, бо та Оля, яку він кохав, а вона вийшла за іншого,  була  моя мати і твоя бабуся», - сказала мати.

     Наступного дня, у неділю, старий Мирон повертався з церкви. Марійка вибігла на вулицю, щоб привітатися з дідусем: «Слава Ісусу Христу, дідусю!»

«Слава навіки Богу» – відповів дідусь.

«Можна я буду  називати вас  своїм дідусем?», - запитала дівчинка.

 «Можна онучко, можна», - щиро посміхнувся дідусь.

      Висіла осінь на деревах, накрапував дрібненький дощ. Майже все село зібралось на похорон діда Мирона, який помер, сидячи за столом у власному домі. Люди перешіптувались і казали, що померла людина слова, бо не порушила його протягом сорока років. Марійка йшла попереду і несла великого вінка з написаною стрічкою: «Дорогому і люблячому дідусеві від  онучки Марійки» .

     Закінчувалась зима, з’явилися перші прогалини снігу, почали прилітати перші перелітні птахи. 

Марійка кожний день ходила до криниці дивитись чи не розквітнув пролісок.  Сьогодні вона затрималась у школі, бо готувала мамі подарунок до Весняного свята. Коли прийшла до криниці, то побачила дві квіточки, які виросли разом. Вони, немов закохані, переплелись між собою, а трохи далі виросло багато квіточок-діточок.

«Нарешті вони разом»! – в сльозах промовила дівчина.

Наступного дня вона обгородила два закохані проліски і їхніх діток тоненькими  прутиками. А  на дощечці написала слова: «Квіти не рвати –  небезпечно, для щастя!»