Крик душі за старі часи

Без надії я вірою знову борюся,
Без любові не смеркну і не вмираю.
І без страху побічно я світу боюся,
І без страху – відчути я знову чекаю.

Я без страху навиворіт душу відкрию,
І ляжу із горем під одним одіялом.
Й без надії я знову на місяць повию,
Лиш би кохання всю вічність стояло.

Лиш би стояло, без надії чекало,
Без допомоги постів безперервної віри.
І хоч би трішки в моїм серці бувало,
І хоч би краплини його залетіли.

Татові
Пробіжусь по устах твоїх теплим світанком,
Покажу йому зморшки від твого життя.
І усмішка весняна привітається зранку,
І на день протягнеться кораблик буття.

Ти світу розкриєш свої очі і серце,
Привітаєш його з новим днем і слова
Кинеш швачці погоди, хай знову несеться,
Щоб сонце зійшло, бо досі нема.

Ти щасливо хапаєш своїм носом повітря,
О, тату, ти на цьому світі живеш,
І коріння душі і пам’яті віття
В новий день ти із сну з собою несеш.

Ти так вірно живеш кожну хвилину,
Розквітаєш у тихому шумі життя,
І світишся, коли бачиш дитину,
Щасливу дитину. А дитина – це я.

Ти живеш ради мене, брата і сестри.
Ради неньки моєї несешся крізь прірву.
Розкриваєш на шляху ненаситні мости,
Щоб лиш ми пізнали любов в сім'ї вірну.

Ти дав нам життя, научив розділяти
Й розкладати по полках чужі сторінки.
Ти дав наснагу добро і зло розпізнати
І з нашого шляху робити вінки.

Ти стараєшся, тату, щоб дорога терниста
Не ставала нам вічно в поділлі до ніг,
І щоб казка пісень з маминого тіста
Уливалась у душу. Старався, як міг.

УКРАЇНЦІ 29.03.09
Моя сила у його честі й любові,
І мій дух лише у його піснях.
Моя слабкість у його застоях,
Моя віру не скажеш на словах.
Моя сила у Вас, українці,
В вишиванках й червоних штанях,
Не в англійцях і не у німцях –
Моя сила у Ваших руках.

Українці не бояться лиш жити,
Наша хата не скраю від інших,
Й нашу долю усім не скосити,
Бо ми – народ. Це вічно й не більше.
Ми - єдина душа коминів і подолів,
Ми відчуєм все горе померлих дітей.
Ми закажемо усмішку пакосної долі,
Ми захистимо на світі й інших людей.
Ми вертепи затягнем, заглянемо в гори,
Животворящу свободу посієм навкруг.
Із смраду і тьми витягнем болі,
Бо світло – це наш, український, друг.
Ми піднімемо на поклін цілющеє слово
Поміж німих уст і осліплих очей.
Хай почують й побачать прорвану долю –
Не рабів, як раніше, а вільних людей.
Тоді німці подавляться від слова святого,
І французи відчують віру пекельну.
І проспиться Америка від сонця злотого,
Візантійство прославить думу душевну.
Ми всі – українці, мойого народу,
Утомлені хоч, та спочинем колись.
Воли наших душ поринуть у воду –
І встануть: «Ми знов НЕ ЗДАЛИСЬ!»

Моя сила у його честі й любові,
І мій дух лише у його піснях.
Моя слабкість у його застоях,
Моя віру не скажеш на словах.
Моя надія не волоче кайдани,
І хоч сльози тихенько кивають,
Не послухають горя тодішні майдани,
Що постійно неволі кивають.

Покритка 18.03.09
«Перед світанком я хочу зомліти
І викинуть з себе нічнії страхи.
В подушку сльозливу я буду молити,
Щоб забуття понеслися птахи.

Я хочу забути, як тремтіла вночі,
Боялась почути крики дитини.
Без пам’яті вічно в степу ідучи,
Многогрішного світу відчула краплини.

Я боюся проснутись і згадати усе.
Всю біль і всю жаль, що зі мною жила.
І хай білим струмком їх віднесе
У чужії думки, у чужії моря.

Я боюся світанком розплющити очі,
Вдихнути повітря свіже й гірке.
Й заховавши сонце крізь місячні ночі,
Боюсь зрозуміти, що це зовсім не те.

Я боюсь дать життя маленькій дитині,
Загубити в печалі долю її,» -
І не втримавшись жінка пустила сльозину,
Гіркотою утоми втопилась в воді.