Без надії 26.03.09 Без надії чекаю й без надії надіюсь, Без печалі горюю і несусь в забуття. І без пам’яті знов забуваю події, Й не живу без убитого мною життя. Без надії я вірою знову борюся, Без любові не смеркну і не вмираю. І без страху побічно я світу боюся, І без страху – відчути я знову чекаю. Я без страху навиворіт душу відкрию, І ляжу із горем під одним одіялом. Й без надії я знову на місяць повию, Лиш би кохання всю вічність стояло. Лиш би стояло, без надії чекало, Без допомоги постів безперервної віри. І хоч би трішки в моїм серці бувало, І хоч би краплини його залетіли. Татові Пробіжусь по устах твоїх теплим світанком, Покажу йому зморшки від твого життя. І усмішка весняна привітається зранку, І на день протягнеться кораблик буття. Ти світу розкриєш свої очі і серце, Привітаєш його з новим днем і слова Кинеш швачці погоди, хай знову несеться, Щоб сонце зійшло, бо досі нема. Ти щасливо хапаєш своїм носом повітря, О, тату, ти на цьому світі живеш, І коріння душі і пам’яті віття В новий день ти із сну з собою несеш. Ти так вірно живеш кожну хвилину, Розквітаєш у тихому шумі життя, І світишся, коли бачиш дитину, Щасливу дитину. А дитина – це я. Ти живеш ради мене, брата і сестри. Ради неньки моєї несешся крізь прірву. Розкриваєш на шляху ненаситні мости, Щоб лиш ми пізнали любов в сім'ї вірну. Ти дав нам життя, научив розділяти Й розкладати по полках чужі сторінки. Ти дав наснагу добро і зло розпізнати І з нашого шляху робити вінки. Ти стараєшся, тату, щоб дорога терниста Не ставала нам вічно в поділлі до ніг, І щоб казка пісень з маминого тіста Уливалась у душу. Старався, як міг. УКРАЇНЦІ 29.03.09 Моя сила у його честі й любові, І мій дух лише у його піснях. Моя слабкість у його застоях, Моя віру не скажеш на словах. Моя сила у Вас, українці, В вишиванках й червоних штанях, Не в англійцях і не у німцях – Моя сила у Ваших руках. Українці не бояться лиш жити, Наша хата не скраю від інших, Й нашу долю усім не скосити, Бо ми – народ. Це вічно й не більше. Ми - єдина душа коминів і подолів, Ми відчуєм все горе померлих дітей. Ми закажемо усмішку пакосної долі, Ми захистимо на світі й інших людей. Ми вертепи затягнем, заглянемо в гори, Животворящу свободу посієм навкруг. Із смраду і тьми витягнем болі, Бо світло – це наш, український, друг. Ми піднімемо на поклін цілющеє слово Поміж німих уст і осліплих очей. Хай почують й побачать прорвану долю – Не рабів, як раніше, а вільних людей. Тоді німці подавляться від слова святого, І французи відчують віру пекельну. І проспиться Америка від сонця злотого, Візантійство прославить думу душевну. Ми всі – українці, мойого народу, Утомлені хоч, та спочинем колись. Воли наших душ поринуть у воду – І встануть: «Ми знов НЕ ЗДАЛИСЬ!» Моя сила у його честі й любові, І мій дух лише у його піснях. Моя слабкість у його застоях, Моя віру не скажеш на словах. Моя надія не волоче кайдани, І хоч сльози тихенько кивають, Не послухають горя тодішні майдани, Що постійно неволі кивають. Покритка 18.03.09 «Перед світанком я хочу зомліти І викинуть з себе нічнії страхи. В подушку сльозливу я буду молити, Щоб забуття понеслися птахи. Я хочу забути, як тремтіла вночі, Боялась почути крики дитини. Без пам’яті вічно в степу ідучи, Многогрішного світу відчула краплини. Я боюся проснутись і згадати усе. Всю біль і всю жаль, що зі мною жила. І хай білим струмком їх віднесе У чужії думки, у чужії моря. Я боюся світанком розплющити очі, Вдихнути повітря свіже й гірке. Й заховавши сонце крізь місячні ночі, Боюсь зрозуміти, що це зовсім не те. Я боюсь дать життя маленькій дитині, Загубити в печалі долю її,» - І не втримавшись жінка пустила сльозину, Гіркотою утоми втопилась в воді.
|