|
|
В категорії матеріалів: 16
Показано матеріалів: 1-16 |
|
Сортувати за:
Даті ·
Рейтингу ·
Коментарям ·
Переглядам
На одному з сайтів мені залишили наступні коментарі: "Как ни парадоксально, но тут представлена в основном заурядная любовная лирика.
Эмоций много, а форма их зачастую "не держит"... Тому цей вірш - просто емоційна відповідь...  Маю надію на розуміння!
|
Я не можу тобі сказати,
Що без тебе я можу жити,
Я не хочу з тобою грати,
І тебе сподіванням гріти. Я не хочу тебе пізнати,
Щоб знайти лиш розчарування,
Я не можу тебе кохати,
Бо не вірю в твоє кохання… Я так хочу злетіти в небо!
Я розправити хочу крила…
Можна, я поживу для себе?
Бо на двох вже не маю сили…
|
Розчиняюся незворушно.
Ледве чутно. І ледь помітно…
Просто стало занадто душно.
Якось раптом забракло світла… Неважливими стали вчинки,
За якими не видно душу,
Та… почати нову сторінку
Я без тебе вже, мабуть, мушу… Не судилося. Не зрослося.
Залишилося на півсили.
Ми вже потім розберемося,
Чому нас так часи змінили…
|
|
Своєю бездушністю ти провокуєш.
На спомин, на здогад, на хтиві думки.
Ти вірно все кажеш. А ще – ти блефуєш.
Щоб вирвати знову із серця рядки.
Не треба, навіщо?.. Аби залишилась?
Аби запевнитись в дієвості слів?
Не крию - бажалося, вірилось, снилось…
Мені лише. Більше ніхто не хотів…
|
Добре знайома з дитинства стежина,
Сонячні ранки й небесна блакить -
Все це до болю свята Батьківщина,
Що завжди вабить, хвилює, п'янить. Жайвір над степом, мов чайка над морем,
Лине крилом у стрімку далечінь.
Як же я хочу, щоб рідним просторам
Не заважала загарбницька тінь! Щоб на шляхах світової будови
Не виростали загради питань,
Щоб українська нескорена мова
Більше не знала чужих зазіхань. Вірю в майбутнє твоє, Україно!
В зелень гаїв і дрімучі ліси,
В пісню матусину ніжну, чарівну,
В першу ранкову краплину роси, В чисті джерела, незаймане поле,
В радісний, трепетний спів солов'я...
В те, що у серці відлунює болем,
Що називається рідна земля!
|
|
Є міста, що для кожного ніби невід'ємна частина душі.
Там - привільно гуляв скіфський вітер, тут - жили запорізькі коші.
Та мені найчарівніше місто - сивочолий старий Кременчук.
Тут і пісня, відома з дитинства, і тепло ніжних маминих рук.
І в яких не була б я країнах, я завжди повертаюсь туди,
Де свої зігріватимуть стіни у годину лихої доби.
Подолавши життєві незгоди і слабкої бездушності лід,
Ми, нарешті, дійшли до свободи, залишивши позаду свій гніт.
Бо завзяття і воля незламна завше жили у наших серцях -
Ми таки відродили державність, і знайшли, врешті-решт вірний шлях.
Скільки часу серця пломеніли за майбутнє нових поколінь...
А роки, ніби птахи, летіли, лиш в історію падала тінь.
Я за те, щоби води Славути, як давно колись, мирно текли,
Щоб недоля, безвихідь і скрута полишили наш край назавжди.
Дехто скаже, що так не буває... Та, на щастя, це тільки слова...
Якщо воля життя не вмирає, то іще Україна жива!
|
І справді, так кохати неможливо,
Де кожен подих, мов прихід весни,
Де, серце несучи своє на крилах,
Ти здатен всі моря переплисти. Коли зігріти хочеться душею
Й собою захистити від біди.
Зійшовши з неба ясною зорею,
У пам'яті лишитись назавжди. Отак тебе три роки я кохала...
Надіялась і вірила, й жила.
І кращого я навіть не шукала,
Бо навіть захотіла б - не знайшла. Я вірила, любила і чекала
Своєї довгожданної весни,
Та інколи скупу сльозу зроняла,
Подібну до вечірньої роси. Але життя вже не стоїть на місці,
Тож плину часу нам не зупинить.
І наші вже шляхи з тобою різні,
Як птахи розлетілися за мить. Тебе не повернути, я це знаю,
Й не бачити мені твоїх очей,
Та я тебе і досі ще кохаю
У мареві недоспаних ночей. Тебе я намагаюся забути
І ненавидить посмішку твою.
Та певно, що цьому уже не бути
Лише тому, тому що я люблю. Ховаючи за усмішкою сльози,
До болю серце стиснувши своє,
До тебе я скажу рядками прози, -
Для мене ти один на світі є...
|
Про тебе вже написано багато
Віршів і дум, елегій і поем.
Тож, може, годі йти нам брат на брата?
Чи мало вже існуючих проблем? В усі часи, і навіть в сьогоденні,
Проблема існувала в нас одна.
Не знаю, може ми такі вже темні,
Та все життя нас мучила вона. Перерозподіл цих земель родючих,
Бажання жити краще від усіх -
Це все іще отой, іще живучий
Непереборний і солодкий гріх. Здається, що для щастя нам потрібно
Найбільше від усіх зібрать добра.
Невже ми забуваємо про світле,
І про добро у значенні добра?!.. Загноблена народом і віками,
Моя земля вже вистраждала все.
Невже ж ми, люди, своїми руками
Змарнуєм те, де хліб святий росте?! За що тоді боролися ми, браття?
За те, щоб жити в мирі на землі,
Чи, може, за оті часи прокляття,
Що прожиті у злобі і пітьмі? Той, хто живе своїми ще думками,
І любить цю країну, як і я,
Повинен жити одніми думками:
"Це - Україна! Це - моя земля!"
|
|
Я просто хочу Вам сказати ДЯКУЮ
За влучність слів, а не якийсь памфлет...
А я ж тепер пишаюсь, мов відзнакою -
В моєму місті справжній є поет!
Не те що я... Боліло - написалося.
І вірш - не вірш, і думка - не думки.
Пережила... На згадку лиш зосталося
Кілька сторінок жовтих, від руки...
|
Багатства українського народу...
Скарби неоціненного життя.
І милий серцю потяг до свободи,
Й духовності братерської злиття. Загноблена народом і віками
Моя земля вже вистраждала все,
Та завше поруч своїми думками
Її невпинне серце золоте. Пронесши крізь усі часи прокляття
Всі символи державної доби,
Країна ще не втратила завзяття
І прагнення одвічне боротьби. І стародавня вольність нескорима,
Й духовності народне джерело,
Й пісні, що ніби птахи в небі линуть -
Це те, що у душі моїй жило. Чому ж жило? Неправильно сказала!
Українська душа завжди живе.
Тож поки серце жить не перестало,
Цілую землю! Ту, де хліб росте.
|
Мамо, рідна матінка моя,
Добра, чуйна, лагідна, вродлива,
Ніби срібна пісня солов'я
Завжди невмируща, незрадлива. Все найсокровенніше в тобі -
Перше слово, пісня колискова.
Справжній символ щастя на землі, -
Символ нескоренності й любові. Мудрості народне джерело,
Повне життєдайною снагою
Завжди у душі твоїй жило,
Ставши невід'ємним із тобою. Мамо, сива ластівка моя...
Ніби щось тріпоче у душі.
Світла, наче вранішня зоря
І сумна в зворушливій журбі. Скільки не доспала ти ночей,
Невсипуща пташка степова,
Не стуливши ні на мить очей,
Тільки б я залишилась жива... Хай твоя наснага і любов,
І натхнення, й праця невтомима
Зігрівають душу мою знов,
Щастя несучи на своїх крилах...
|
Так, вона ніби прагла до світла...
І нестримно любила життя.
І вже хвора, вмираючи, квітла,
Пориваючись крізь небуття. Так, пісні її скрізь пломеніли...
Та, обравши тернистий свій шлях,
Вони іскрами зброї летіли,
Відбиваючись в світлих очах. Почуття невимовної туги
Залишалося в ній назавжди,
Та вона не терпіла наруги
І співала мотив боротьби. Її спів, як життя всеосяжний,
Пробудив Україну від сну.
Та й не може вже бути інакше -
Вона слухала завжди весну! Про незламність духовної волі
Свідчить віра в безсмертні слова:
Хто сказав, що корилася долі?
Хто сказав вам, що Леся слабка? Поборовши життєві незгоди,
Домоглася своєї мети.
І полум'яна квітка свободи
Для нащадків цвістиме завжди. Мала сили любити і жити,
Опбікаючи словом серця,
Самовіддану справу творити
У натхненні поета-борця Хоч її серед нас вже немає,
Залишились на спомин слова.
Ці слова - те, що враз не вмирає.
Леся поруч. І Леся жива!
|
НАРОДИЛАСЯ У М. КРЕМЕНЧУК, ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ. В ДАНИЙ ЧАС ПРОЖИВАЮ У М.ПОЛТАВА. НАВЧАЛАСЯ І НАВЧАЮСЬ, ПРАЦЮЮ І ВДОСКОНАЛЮЮСЬ.
ПИШУ ДЛЯ СЕБЕ...
ДРУКУЮ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ДАТИ МОЖЛИВІСТЬ КОМУСЬ ЗРОЗУМІТИ, ЩО НАВІТЬ НАЙСКЛАДНІШІ ПОЧУТТЯ МОЖНА ВИСЛОВИТИ...
ЗА УМОВИ ЯКЩО ВОНИ СПРАВЖНІ І ВІДВЕРТІ... Почуття, мов дроти оголені –
Не торкайся, бо вдарить струмом.
І в одному лиш повідомленні
Ейфорія межує з сумом. І ти знову мене витримуєш,
Мов вино у своєму льоху…
Все одно ти мене не втримаєш,
Я втікаю уже потроху… І хотілося б залишитися,
І втекти недостатньо сили.
Знову замість того, щоб напитися,
Мою пляшку вина розбили…
|
Не край мене своїм мовчанням,
Мене не вистачить на всіх.
Тебе сприймаю як навчання,
Мене приймаєш, наче гріх. Не ріж мене жорстоким словом,
Коротким, влучним, саме в ціль.
Мов ненавмисно, випадково,
Породжуєш нестримний біль. Ти розбираєш на частини,
І вивертаєш навзнаки…
А я… Мені б... Дрижать коліна
Лише від доторку руки…
|
|
Не зрозумію, не збагну, не відчуватиму душею.
Як гіркий присмак полину, як згасле світло Прометея.
Нехай далека від життя, нехай нестримана у слові,
Це – моя здатність сприйняття, це моє слово рідній мові.
Я не читатиму книжок, не відчуватиму образи.
Так, я тяглася до зірок, це все було, але відразу.
|
|
Слова твої обпікають пламенем,
Палким і жорстоким, як весь цей світ.
Думки твої тягарем, мов каменем,
Навічно лишають у серці слід.
Душа твоя за міцними ґратами,
Що тягнуть собою на глибину.
Допоки ти ще зі мною гратимеш,
Я не розумію і не збагну…
Навіщо йду я твоїми кроками,
Руйнуючи все на шляху своїм?
Чи варто, чи ні, - на межі неспокою
На це я питання не відповім…
|
"ТОП++"
- до творів:
найбільше оцінок, відвідувань, коментарів;
- до користувачів: кількість
публікацій, рівень "довіри", нагороди...
|
|
