Несправедливість буває двох видів: матеріального і морального. Матеріальна несправедливість - це коли людна несправедлива з кимсь у матеріальному, речовому відношенні. Моральна несправедливість, це коли хтось, приміром , закрутить голову дівчині і спокусить її. А якщо обманута дівчина добавок сирота, те, що обдурив її обтяжує свою душу в п'ять раз більше. Знаєш, як швидко куля знаходить таких аморальних людей на війні? На війні Божественну справедливість і піклування Боже про людей видне особисто чітко. Війна не терпить безчестя - людину аморального швидко знаходить куля. Одного разу наші дві роти повинні були перемінити на передовий батальйон, який ішов на відпочинок. Під час зміни комуністи пішли на нас в атаку, і закипів бій. А один солдат з батальйону, що йшов, зробив за день до цього мерзенне безчестя - насильство над нещасною вагітною жінкою. Ну й що ж: у тому бої був убитий тільки він один! Хіба це не страшно? Усі потім говорили: "Так цій худобині і треба - поділу шльопнули". А ще це трапляється з тими, хто лукавить, прагне втекти так ухилитись - в остаточному підсумку виявляються вбиті саме вони. Ті, у кому є сильна віра, природно, і живуть чесно, по-християнському. І от що замічене: такі люди бережуть честь свого тіла, і це захищає їх від ворожих куль і осколків навіть краще, чим якби вони носили на собі частку Чесного Хреста Господня.
А на війні йде боротьба життів, твоєї і чиєїсь ще. Відвага полягає в тому, щоб поспішати на допомогу іншій людині, але якщо відсутня жертовність, то кожний прагне врятувати самого себе. Але от що замічено: на війні снаряд або міна знаходять того, хто намагається ухилитись. Така людина начебто б бажає уникнути небезпеки, але тим скоріше звертає собі шию. Тому не треба прагнути втекти від небезпеки, і особливо за рахунок інших. Пам'ятаю один випадок, що відбувся на албанській війні. В одного солдата була кам'яна плита, і він укривав за нею голову від куль і осколків. Коли йому знадобилося відійти за чимось убік , він поставив плиту на дно траншеї, притуливши до стінки. Побачивши це, його сусід відразу схопив цю плиту і забрав її. "Зараз, - подумав він, - підкрутився зручний випадок забрати її собі". Однак у той самий момент його накрила міна, і не залишилося навіть мокрого місця. Бачачи, як навколо рвуться снаряди, нещасний забрав цю плиту, але про те, що її хазяїн повернеться, він не подумав. Він подумав тільки про себе і своєму вчинку знайшов виправдання: "Раз він відійшов, то я можу забрати цю плиту собі". Так, він відійшов, але плита залишалася його власністю. А ще один ухилявся від служби увесь час, поки йшла війна. Не думав ні про кого. Інші віддавали за Батьківщину своє життя - він же сидів у будинку. До останньої години, коли положення ускладнилося, він прагнув уникнути небезпеки. Потім, коли прийшли англійці, він постарався потрапити в розташування їх військ, представився Зервасу і, оскільки мав також і американське громадянство, скористався з нагоди і втік в Америку. Тільки він до неї не доїхав – помер! Його жінка, бідна, говорила: «Від Бога хотів втекти!» Так він помер, у той час як інші, що були на війні, залишилися живі.
Повага зникла зовсім. Ти тільки подивися, що зараз діється! Власних батьків діти здають
В будинки пристарілих! А за старих часів піклувалися навіть про постарілих биків, не заколювали їх, а говорили: "Це ж наші годувальники". А як почитали мертвих!.. Пам'ятаю війну: з яким ризиком ми ходили ховати вбитих!
Священик, зрозуміло, був зобов'язано піти. Але солдати ішли разом з ним - нести тіла своїх убитих товаришів - по заметах, по морозу, під градами куль. Під час Цивільної війни в 1945 році, перед закликом в армію, я допомагав нашому церковному сторожу збирати і ховати вбитих. Першим ішов священик з кадилом. Як тільки доносився свист снаряда, ми падали на землю.
Потім піднімалися. Знову свист снаряда - знову на землю. Потім, коли я вже був солдатом і ми, разом сиділи в снігах, нам сказали, що бажаючі можуть піти зняти взуття з убитих. Ніхто навіть із місця не рушив. Ах, пройшли ті добрі часи!
Я пам'ятаю, в армії, якщо виникала необхідність іти на якесь небезпечне завдання, тільки й чулося: "Пан командир, я піду замість нього! Адже він людина сімейна - якщо його вб'ють, то діти залишаться на вулиці!" Солдати просили в командира піти замість когось іншого на небезпечне завдання, на передову. Вони раділи від того, що вб'ють їх, але залишиться живий який-небудь глава сімейства, і його діти не осиротіють.
А зараз? Хіба зустрінеш де-небудь, щоб людей ішов на таку жертву? Якщо й зустрінеш, то вкрай рідко. Пам'ятаю, якось раз ми залишилися без води. Командир знайшов по карті місце неподалік, де була вода. Але там засіли заколотники. Тоді він говорить: "Є ту неподалік вода, але йти дуже небезпечно і світло запалювати не можна. Хто візьметься сходити і наповнити кілька фляг?" Підскакує один солдат: "Я піду, пан командир!", - підскакує інший: "Я!", за ним - третій. Тобто викликалися піти всі! Надворі темрява, без світла страшно, аж мороз по шкірі продирає. Командир розгубився навіть: "Ви адже не можете піти всі!" Я хочу сказати, що про себе не думав ніхто. Жоден з нас не спробував знайти яку-небудь відмовку, наприклад: "Пан командир, у мене болить нога", або "у мене болить голова", або "я утомився". Ми все прагли піти за водою, а на те, що наше життя було під загрозою, ніхто уваги не звертав.
Нинішній дух - дух теплохолодності. Мужність, жертовність зовсім відсутні. Нинішньої неправдивою логікою люди все перевели в іншу систему вимірів. І бачиш воно як: раніше люди йшли в армію добровольцями, а зараз, не бажаючи служити, дістають собі довідку, що вони психічно хворі. Прикладають усі сили до того, щоб не йти в армію. Хіба раніше було хоч щось подібне? У нас в армії був один лейтенантик, усього двадцяти трьох років від роду, але який-же він був молодчина! Одного разу йому подзвонив його батько, відставний офіцер, і сказав, що має намір попросити когось, щоб з передовій цього хлопця перевели в тил. Ох, як же розкричався лейтенант, коли той йому про цей сказав! "Як же тобі не соромно, батько, говорити таке? Це трутні відсиджуються в тилу!" У цій людині була щирість, чесність і відвага настільки виняткова, що вона навіть переходила границі - він біг в атаку поперед інших. Уся його шинель була наскрізь зрешечена кулями, але, незважаючи на це, він залишився живий. А звільняючись у запас, він взяв цю шинель із собою, на пам'ять.
А з якою жертовністю дівчата дотримували своєї чистоти за старих часів! Пам'ятаю, як під час війни наше командування зібрало з різних сіл цивільних жителів з мулами і змусило їх перевозити для армії вантажі. Пішов сильний сніг, і ці люди виявилися відрізаними на одній висоті. Чоловіки наламали ялинових гілок і під засніженими гілками ялиць влаштували щось подібне до навісів, щоб хоч якось захиститися від холоду. Жінки, що були там, теж були змушені сховатися під ці навіси, просячи захисту у своїх односільчан, у тих, з ким вони були знайомі. Були там дівчина і баба з одного далекого села. Їм теж довелося укритися під одним із цих ялинових навісів. Але погано те ,що бувають такі невіруючі і боягузливі люди, що їх не приводить у почуття навіть війна. Їм не боляче за своїх близьких, які калічаться або вбиваються, але при зручному випадку вони прагнуть навіть робити гріх, боячись, що їх уб'ють і вони не встигнуть урвати від життя задоволення, хоча їм, навпаки, варто було б покаятися - принаймні, під час небезпеки. І от один з таких невіруючих боягузів, які думають не про те, як покаятися, а про те, щоб згрішити, виявився під тим навісом, де укрилися дівчина з бабусею. Він почав приставати до дівчини настільки паскудно, що та була змушено втекти. Вона віддала перевагу замерзнути від холоду і навіть умерти в снігах, але зберегти свою дівочу честь. Нещасна баба, бачачи, що дівчина пішла і не вертається, пішла по її слідах і знайшла її під навісом каплиці Чесного Іоанна Предтечі, півгодини ходу. Чесної Предтеча зберіг дівчину, що оберігала свою честь, і привів її до своєї капличці, про яку вона навіть не знала. І що ж зробив Чесний Предтеча після цього? Після цього він з'явився у сні одному солдатові і повелів йому якомога швидше поспішати в його каплицю. Солдат підхопився й поспішив у цю каплицю. Та ніч була світла від снігу, і він приблизно знав, куди потрібно йти. І от, що за картина стала перед його очима! Баба й дівчина, по коліно в снігу, уже посиніли і оклякнули від холоду. Солдат зумів відкрити двері в церківку, нещасні ввійшли усередину і абияк прийшли в себе. У солдата не було ніяких теплих речей, крім шарфа, який він дав бабусі, і двох рукавичок, які він дав їм обом, велівши по черзі міняти руки. Потім нещасні розповіли йому про ту спокусу, яка привела їх у цю каплицю. Запитав дівчину солдат: «Як же ти вирішилася бігти вночі, по заметах, невідомо куди?" - "Це, - відповіла вона, - було все, що я могла зробити. Я вірила у те, що Христос допоможе мені в усьому". Тоді солдат мимоволі сказав: "Все, закінчилися ваші муки. Завтра будете дома". Ці слова вирвалися у нього самі собою, від болю, а не просто для того, щоб утішити нещасних. От, як же вони обрадувалися, почувши це! Від цих слів їм навіть стало тепліше. І дійсно, до ранку наступного дня гірнично-транспортна рота розчистила дорогу і зі своїми мулами прийшла на місце.Тоді нещасних відпустили по будинках. Такими юними дочками Еллади - не оголеними від Божественної Благодаті, але одягненими в Неї - треба захоплюватися і похвалятися! А та худобина - хай вибачить мене Бог – пішов до командира і доклав, що, мов, "солдат такий-то зробив злом каплиці і увів у неї транспортні засоби ", тобто мулів! "Ні, - відповів йому командир, - не вірю, він на таке не здатний!" Зрештою ця людина закінчив в'язницею.
Дуже сильні братні відносини народжуються у важкі роки. На війні ми, солдати одного напівбатальйону, два роки прожили разом і минулого спаяні між собою більше, ніж брати, тому що труднощі і небезпеки ми переживали разом. Ми були настільки спаяні, що кликали один одного "брат". Мирські були люди, з світським напрямком думок, ні Євангелія не читали, ні духовних книг, а, проте , один з іншим не хотіли розставатися. У людей було звичайне світська, у гарному розумінні цього слова, освіта, але вони мали те, що усього найвище, - любов, братерство. Недавно помер один з наших товаришів по службі, і інші однополчани приїхали на його похорон із усіх кінців країни. І сюди кілька днів назад приїхав побачитись зі мною один мій однополчанин. Як же він мене стис у своїх обіймах! Я не міг з них вирватися!
Зараз ми воюємо з дияволом. Тому постарайтеся ще більше зріднитися один з одним, ще більше стати один одному братами. Так усі разом ми будемо йти по вибраному нами шляху, разом підніматися по крутій стежці на солодку Голгофу.
В армії, у військах зв'язку, у нас була таблиця розпізнавання, що вказувала деякі конкретні ознаки, по яких було зрозуміле, яка радіостанція наша, а яка чужа; свої радіостанції ми знали. Який-то час на спеціальних заняттях по техніці радіоприймача ми встановлювали проміжну радіостанцію і намагалися розпізнати приналежність чужої станції. Запитували: "Що це?" - або говорили: "Раз!" - і слухали, яка буде відповідь, щоб піймати їх на цьому. Іншими словами, якщо ми не могли з впевненістю визначити радіостанцію, то ми їй не довіряли. Так і в житті духовної: бачачи, що якась "радіостанція" не наша, ми повинні сказати самому собі: "До чого мені із цією станцією працювати? Ще чого!" Коли радист, розуміючи, що радіостанція чужа, прагне з нею працювати - це серйозна провина. Але наскільки серйозніше його провина, коли він знає, що радіостанція не тільки чужа, але до того ж ворожа, - і прагне працювати з ворогом! Я прагну сказати, що в питаннях, дотичних наших зв'язків з іншими людьми, необхідно міркування і обачність. А саме надійно - це кожному радитися зі своїм духівником.
Як-що християнин не почне вже зараз чимсь жертвувати: якоюсь своєю похіттю, егоїзмом (наприклад), - то як він досягне того, щоб у важку хвилину пожертвувати своїм життям? І якщо зараз він боїться праці й стурбований тим, щоб не переробити більше іншого, то як він досягне такого стану, що побіжить віддавати за іншого своє життя? Як-що зараз він стурбований собою по дрібницях, то як він подумає про інших у ту хвилину, коли його життя буде піддаватись небезпеці? Тоді буде важче. Якщо прийдуть нелегкі роки і така людина побачить свого сусіда, у гарячці лежачого на дорозі, то він залишить його лежати там, піде й скаже: " Піду-я краще і я приляжу, а то як би не звалитися і мені".
Ті, що вмирають героїчно, не вмирають
Я пам'ятаю, що в армії в усіх нас була одна загальна мета. Намагався і я, але жертовність мали і інші – незалежно від того, вірували вони в інше життя чи ні. "Навіщо вмирати цій людині, вона є голою сім’ї", - говорили вони і самі йшли на небезпечне завдання. Та жертва, на яку йшли ці люди, мала ціну більшу, ніж та, на яку йшла людина віруюча. Віруючий вірував у Божественну правду, у Божественну відплату, тоді як невіруючі не знали про то, що та жертва, на яку рішались вони, не даремна, що їм вшановується за неї в житті інше.
Під час окупації, при Давакисе, італійці заарештували молодих офіцерів, погрузили їх на корабель, а потім відправили його на дно. А після цього почали хватати цивільних; тих, кого піймали першими, катували, щоб змусити їх видати інших людей, які приховували дома зброю. Подивилися б ви тоді на те, яку жертовність проявляли люди світські! У Кониці біля нашого будинку, там, де зараз побудували храм святого Косми Этолійського, раніше була мечеть. Заарештованих закрили в мечеті і всю ніч били батогами з колючками або оголеними кабелями: випускали назовні дріт, прив'язували на кінці шматки свинцю й били цими проводами людей. Сталевий дріт здирав шкіру. А щоб не було чути криків, італійці співали або заводили музику. Звідси і з'явилось вираження "шкуродерня з музикою". Крім того, нещасних підвішували за ноги вниз головою, і в них з рота йшла кров. Але вони мовчали, тому що думали: "Якщо зізнаємося ми, - але ж вони знали, у кого були гвинтівки, - то потім будуть так само бити всіх інших, щоб змусити зізнатися і їх". Тому ті, кого взяли першими, вирішили: "Краще ми вмремо, щоб довести, що в інших людей немає гвинтівок". А інші за одну або п'ять кг борошна говорили ворогам, у кого була захована зброя. Був голод, і люди ставали зрадниками. Деякі італійці з батальйону, набраного з позашлюбних дітей, були справжні варвари з усіма варварськими комплексами. Свою злість вони зганяли на інших. Вони брали маленьких дітей, роздягали їх, нещасних, саджали на розпечені залізні щипці й придавлювали ногою, щоб горіло їхнє тіло. Вони катували дітей для того, щоб батьки визнавалися, у кого є гвинтівки. "У мене ні, у мене немає!" - кричали дорослі, а мучителі палили їхніх діточок.
Я хочу сказати, що багато віддали перевагу вмерти, хоча і були людьми світськими, заради того, щоб не мучили або не вбивали інших. Цим вони врятували багатьох. І так через декількох героїв ми вижили як народ.
Ті, хто вмирають героїчно, не вмирають. А якщо відсутній героїзм, то нічого гарного не чекай. Знайте також, що віруюча людина буде і відважна! Макрияннис (Моаннис Макрияннис (1797—1864) — генерал-майор, національный герой Эллади. Один з самовідданих борців проти турок в роки Греческої Революції (1821—1830). Автор «Вспоминів» про революцію і визвольній боротьбі.), нещасний, що пережив він! І в які роки! - Він якось сказав, геронда: "Закоптилися очі мої".
Так, його очі закоптилися. Від напруги і тривоги, які він переживав, його очі немов димілись. Живучи в нелегкі часи, він від болю і любові постійно жертвував собою. Про себе він не думав, ніколи не брав себе в розрахунки. Борючись за Батьківщину, він не боявся смерті. Макриянніс переживав духовний стан. Якби він став ченцем, то, думаю, деяким би відрізнявся від Антонія Великого. Незважаючи на свої рани й каліцтва, він робив по три тисячі поклонів [у день]. Коли він робив поклони, його рани відкривалися, внутрішності вивалювалися назовні, і він сам вправляв їх на місце. Три поклони моїх коштують одного поклону його. Підлога перед їм був мокрим від сліз. А якби на його місці виявилися ми? Так ми побігли б у лікарню, щоб нам надали медичну допомогу! Світські люди стануть судити нас!
Той,хто не бере в розрахунок себе,
Приймає Божественну силу
- А на війні, геронда, чи доводилося вам зазнати небезпеки?
- О! Так хіба тільки одного разу або двічі? Це зараз я міркую про те, як допомагав [мені] Бог, і сильно хвилююсь. А тоді я про це не думав. Особливо про смерть - про неї я не думав зовсім. Коли ти вирішив на смерть іти, тобі нічого не страшно. Рішучість на смерть рівна по своїй силі тисячі охоронців. Смерть - це безпека. На війні емблемою загону священних добровольців є череп. Це значить: вони вирішили вмерти. Той, хто заради блага іншої людини або заради загального добра забуває про самого себе, приймає Божественну силу. І подивіться, якщо людиною рухає жертовність, то Бог покриває його. Пам'ятаю, як одного разу ми обкопалися за одним стрімчаком. Я вирив невеликий окопчик і укрився в ньому. Повзе один: "Пусти і мене", - повзе інший: "І мене теж". Я дав їм залізти в окоп, тому що вони просили мене про це, а сам залишився зовні. Уночі, коли почався сильний артобстріл, один осколок чиркнув мене по голові. Каски на мені не було, один каптур. "Хлопці, - кричу, - у мене осколок потрапив!" Мацаю рукою голову - крові не почуваю, знову мацаю - нічогісінько! Осколок ледве-ледве чиркнув по голові і тільки збрив волосся від чола до тім'я: залишив на моїй голові чисту смужку в шість сантиметрів шириною.
Ви не жили у важкі роки, в окупацію, ви не бачили війни, ворогів, горя. Я бажаю вам не бачити всього цього, але тому ви і не розумієте, що це таке. Однак наші роки схожі на вируючий і свистячий казан. Необхідні загартування, відвага і мужність. Якщо щось трапиться, то дивіться, не виявіться зовсім непідготовленими. Готуйтеся вже зараз, щоб ви змогли дати відсіч труднощам. І Христос як сказав: "...будьте готові", чи не так? Сьогодні, живучи в настільки складні роки, нам треба бути не просто готовими, а тричі готовими, щоб не сказати більше! Може бути, нам доведеться зустріти не одну лише раптову смерть, але і інші небезпеки. Отже, проженемо геть від себе прагнення влаштуватися зручніше! Нехай нами керує дух любовної честі і дух жертовності.
Зараз я бачу, щось готується, от-от повинне відбутися і постійно відкладається. Увесь час маленькі відстрочки. Хто переносить цей час? Чи Бог відсуває їх? Ану ж бо ще місяць, ну-бо ще два!.. Так все проходить. Але раз ми не знаємо, що нас чекає, то розвивайте у собі, наскільки можете, любов. Це найголовніше : щоб була між вами не неправильна, а дійсна, братня любов. Якщо є правильні налаштування, добродії, співчуття, любов, то людина завжди діє правильно. Доброта, любов - це сила. Зберігайте, наскільки можете, таємницю і не пускайтеся у відвертості: адже якщо таємницю будуть знати "тільки ти, та я, так і він, і дзвонар і паламар", то що із цього вийде? Навіть і по простій дурості ви можете зробити зло, а потім битися головою об стінку. Побачили би ви, як зберігають таємницю в армії! Якщо ти розумів, що можеш потрапити в полон, то першою справою треба було знищити позивні: порвати запис на шматочки і проковтнути. Один раз, виявившись у небезпечній ситуації, я так і зробив, тому що якби позивні виявилися у руках заколотників, то вони довідалися б, що в такому - то місці [перебувають наші] війська, що в них немає харчів і таке інше. І тоді вони послали б радіограму в [наш] центр, щоб прилетіла [наша] авіація і скинула їм харчі, а на наші голови - бомби. Зрозуміло? [Знаючи позивні], вони б зв'язалися із центром від імені урядової армії. Якщо ти був радистом і попав у полон, то тобі, щоб ти видав позивні, кліщами висмикували нігті. І ти волів бути с видертими нігтями, але не бути зрадником. Одному [радистові] для того, щоб він розповів зміст радіограми, палили вогнем пахви, і він не зізнався, немов онімів. Він не повідав ворогам таємниці і тому став сповідником. А жінки перевозили документи для армії в сідлах мулів і були готові на смерть. Смерть на війні здатна досить умилостивити Бога, тому що людина, загинула смертю хоробрих, жертвуючи собою, щоб захистити інших. Ті, хто від чистої любові жертвує своїм життям заради того, щоб захистити людину, свого ближнього, наслідують Христа. Ці люди - найбільші герої, їх боїться, тремтить і сама смерть, тому що від любові вони нехтують смертю і у такий спосіб здобувають безсмертя, знаходячи під могильною плитою ключ від вічності і без праці входячи у вічне блаженство.
Про те, що відвага народжується від довіри до Бога
У відвазі немає варварства
Подвиги роблять не ті, хто ростом великий, а ті, у кому є відвага, широке серце і рішучість пожертвувати собою. І на війні ті, у кому є відвага, мають і доброту і не вбивають інших, тому що у відвазі немає варварства. Такі люди стріляють не в ворога, а довкола нього і змушують його здатися. Добрий воліє бути вбитим, ніж убивати. Чоловік, настроєний таким чином, приймає Божественні сили. Люди ж злі боягузливі і легкодухі, свій страх вони прикривають нахабністю, бояться і самих себе, і інших і тому від страху стріляють без зупинки. Коли я проходив військову службу під час цивільної війни, ми якось раз зайшли в одне село. "Тут нікого з бандитів немає, - сказали нам місцеві жителі, - усі пішли. Залишилася тільки одна божевільна". Один з наших здаля побачив цю жінку і з ручного кулемета випустив по ній дві черги. "Що я вам зробила?" - скрикнула нещасна і упала на землю.
- Він від страху це зробив?
- Так, від страху. Люди такого складу шукають для себе легкі розв'язки. "Ворога краще прикінчити", - говорять вони, щоб уже не сумніватися. Людей менш боягузлива буде і менш злою. Він буде намагатися вивести ворога
з ладу, наприклад, ушкодити йому руку або ногу, але вбивати його не буде.
Мужність, відвага - це одне, а злостивість, кримінальщина - зовсім інше. Брати ворогів у полон для того, щоб перерізувати їм горло, - це не мужність. Справжньою мужністю буде схопити ворога, зламати йому гвинтівку і відпустити його на волю. Мій батько так і робив. Коли він ловив турецьких розбійників, що робили набіги, на Фараси, він відбирав у них гвинтівки, ламав їх і говорив: "Ви баби, а не чоловіки". Після цього він відпускав їх на волю. А одного разу він одягнувся багатою туркенею, прийшов у їхній стан і запитав ватажка. Заздалегідь він домовився зі своїми хлопцями, щоб ті починали атаку відразу, як тільки почують умовний сигнал. Коли чети – турецькі розбійники провели його до ватажка, батько сказав йому: "Нехай твої чоловіки вийдуть і залишать нас удвох". Як тільки вони залишилися один на один, мій батько вихопив у ватажка гвинтівку, переломив її й сказав розбійникові: "Тепер ти баба, а я - Эзнепидис!" Тут він дав умовний сигнал, налетіли його молодці й вигнали четів із села.
Для того щоб бути успішним, треба мати шалену, у гарному розумінні цього слова, жилку. Відповідно до тем, як людина використовує цю очманілу жилку, він стає або святим, або героєм. Однак, якщо така людина зіб'ється зі шляху і захопиться злим, він може стати злочинцем. Той, у кому немає шаленої жилки, ні святим, ні героєм стати не може. А тому повинен завестися наш внутрішній моторчик, повинні заробити серце, відвага. Серце повинне стати безрозсудним.
Я знайомий з багатьма офіцерами, які пішли у відставку і від розладу, що не знаходять собі місця. Деякі з них прагнуть, щоб почалася війна, щоб бути при справі - так у них все горить. А хтось, тільки лише одержує призивну повістку, відразу весь тремтить, а ще хтось прикидається божевільним, щоб не потрапити в армію. Скільки відставників говорили мені, що прагнуть поїхати в Боснію щоб воювати! Не використавши свою відвагу у житті духовній, вони, чуючи про війну, радіють можливості повоювати. Знаєш, які подвиги, яку духовну боротьбу підняли б ці могутні люди, якщо б пізнали вони духовне життя? Так вони б стали святими.
Яка відвага була за старих часів
- Геронда, одного разу Ви розповідали нам щось про свою бабусю...
- Моя бабуся була дуже відважною людиною. На усякий випадок, для безпеки вона завжди мала при собі ятаган (великий турецький кинджал) . От тобі, будь ласка, жінка, вдова, двоє дітей, навколо турки, але жити-то треба було...були роки... Усі її боялися. Молодчиною була! Якось раз один розбійник заліз у виноградник, який перебував біля цвинтаря. Щоб його злякалися, він надяг довгу, до п'ят, білу сорочку. Потім, вийшовши з винограднику, він, як був у білій сорочці, зайшов на цвинтар і давай там шустати. Трапилося в ту пору проходити через цвинтар моїй бабусі. Розбійник, коли побачив її, розтягся на землі і прикинувся мертвим, щоб вона прийняла його за вовкулака і налякалася. Однак бабуся підійшла до нього і сказала: "Тебе, якщо б ти був людиною порядний, давно б вже тебе земля забрала!" І, сказавши це, почала бити лиходія тупою стороною ятагана! Скалічила його. Хто це був такий, вона навіть не знала. Уже потім, у селі, почула, що, мов, такого-то скалічили, і так довідалася, хто це був.
У нашу епоху відвага є рідкістю. Люди замішані на воді. Тому, якщо, Боже упаси, почнеться війна, одні вмруть від страху, а в інших навіть від невеликого випробування опустять руки, тому що вони звикли до гарного життя. А за старих часів яка була відвага! У Флавіановському монастирі в Малій Азії турки схопили і вбили одного християнина. Потім вони сказали його дружині: "Або ти відречешся від Христа, або твоїх дітей ми теж заріжемо". - "Мого чоловіка, - відповіла вона, - забрав Христос, дітей моїх я доручаю Христу і сама від Христа не відрікаюся!" Яка відвага! Якщо в людині не буде жити Христос, то як у ньому буде жити відвага?
А сьогодні люди без Христа будують усе своє життя на смітті. У ті роки були молодцями матері, були молодцями і діти. Пам'ятаю, як у Конице наша сусідка, будучи у положенні, одна пішла на поле підсапувати кукурудзу, а
потрібно було йти пішки півтора години. Там вона народила немовля, поклала його в поділ і повернулася в село.
"А в мене немовля!" - похвалилася вона, проходячи повз наші двері. Була окупація, роки важкі.
А зараз є жінки, які для того, щоб народити одну дитину, від страху по шість- сім місяців проводять у ліжку. Розуміється іде мова не про тих, хто робить так через хворобу.
З книги Паїсія Святогорця "Про воєнний стан".
http://evangely.jimdo.com/
|
та
у Вас 
0
