У нього блакитні очі. Такі ясні, що, здається, дивлюся у весняне небо, а не на коханого чоловіка. Коли він замислюється, очі набувають сіруватого відтінку, наче небесною блакиттю пробігає легка хмара-пушинка. Коли він радіє, з очей вибризкують сонячні зайчики, які лоскочуть уста так, що неможливо стримати посмішку. Коли він збирається пожартувати в очах виграє така лукавинка, що мимоволі хочеться сміятися. Коли він сумує… А чи журиться він узагалі? Я бачила бездонні сині озерця смутку в його очах, але ніколи не помічала ні блакитно-легких, ні кришталево-прозорих сліз.
У нього широкі могутні плечі. Він, як атлант, тримає на них мій світ. На такі рамена можна опертися. За такою спиною легко ховатися від недосконалого світу. Такі плечі хочеться обіймати.
У нього сильні руки. Він за виграшки підхоплює важезні спортивні снаряди, вправно змагається з найсильнішими й легко перемагає. Він готовий допомогти кожному, хто потребує допомоги.
У нього ніжні руки. Він обіймає так, наче охоплює крильми. Голубить так, наче торкається до найкрихкішого кришталю.
У нього правильні риси обличчя й солодкі вуста, до яких тягнешся, затамувавши подих і пристрасть, забувши світ і стишивши серцебиття.
Але найкраще, без сумніву, – небесно-блакитні очі.
Невже він справді існує? Чи не виснила, не ви фантазувала, не вимріяла я тебе, мій синьоокий Муз-чино?
| 
у Вас 
0
