I * * *
Отче Наш Всемогутній! Твоя воля над світом.
Ти скажи своїм дітям - доки горе терпіти?
Коли злагода, Боже, до нас завітає?
Ми питали вождів, та хіба вони знають.
Їх ворожість і лють нас лякають бідою.
Не до злагоди звикли вони, а до бою.
Котить сивий Дніпро хвиль печальну блакить.
Правий берег зітхає, Лівий берег мовчить.
Ціна кожного з нас
Пропорційна ціні нашого слова.
Саме тому українця
Вирізняє виключний нахил
До неухильного виконання своїх зобов’язань.
Найбільша чеснота лицаря – вірність.
Вірність українця – скривавлене простирадло цноти,
Одяг жерця без жодної плями зради.
Сила держави в чесності громадян.
Наших патриціїв не торкнеться сморід підозри.
Наші плебеї радше помруть від голоду,
Ніж візьмуть чуже сало.
Як пахне помираючи полин.
Здригнувшись під безжальною косою,
Він ліг на землю з іншою травою
До сутінків за декілька годин.
Коли ранкові зорі спалахнуть,
Закохані заснуть на свіжім сіні.
Покута-смерть – буття прадавня суть,
Народження – життя благословіння.
Пощастило сьогодні безпритульному діду:
З якогось дива грошовитий гуляка,
Мабуть, після доброго з трунком обіду,
Дав йому пляшку, ще й сотню за щиру дяку.
Дід купив собі рибку, а також півлітра пива,
Ковбаси, помідорів, дві чорні хлібини.
Обличчям його блукала посмішка щаслива,
Як він заглядав, наче в казку, в свою торбину.
Старий обережно заліз на горище будинку,
Де в закутку темному він рахував свої ночі.
Сонце сюди зазирало лише на хвилину.
Відводило погляд і в зелах ховало очі.
Старий наливав собі в склянку, згадував давнє,
Надривно кричав котяра, прохаючи їсти.
Роки молоді – таки ж бо були вони славні,
Здавалось назавжди яскраве, веселе, барвисте.
Дід наливав, шматочки кидав тварині:
«Бачиш, котусь, як мене закрутило кляте.
Треба ж було тоді померти дружині,
Коли я на лихо дурень попав за грати.
Ти від природи, тобі бомжувать по закону.
Звик я, та віриш, деколи вмерти кортить…»
Потім бездомний співав про етапи й вагони,
Далеку Мордовію і Чорного моря блакить.
На денці лишилось, дід склепив поволі повіки,
Став малюком та стрибав біля мами.
Грала музика, раділи музики,
А зірки лукаві сміялись над нами.
Сергій В'ячеславович Гольдін народився в м.Луцьк 19 листопада 1968 року. Багато жив на Волині, зокрема на Рівненщині, де вчився у Рівненській загальноосвітній школі №6. Закінчив морехідне училище в Ростові-на-Дону. З 1989 року працював в управлінні “Балтморпуть” матросом, помічником капітана судна. У 1990 році вступив до Харківського юридичного інституту. Після його закінчення працював на Рівненщині. А з 1996 року й донині живе і працює
у м.Липецьк Російської Федерації. Працював юристом на Новолипецькому
металургійному комбінаті, на якому сьогодні є директором з
медично-соціальних питань. Друкувався у рівненських,
харківських часописах, зокрема “Зміна”, “Слобідський край” та інших. У
2004 році в м.Липецьк вийшла його збірка поезій “Неохайні елегії”.
“Рівненський полонез” — друга книга поета.
Почався дощ. Ще пахне матіола. Ще цвіркуни виспівують. Та вже через хвилину грім і блискавиця, І шум дощу – Липнева щедра злива. П’ю на веранді пиво. Поруч пес Під стіл забився, Ловить дрижаків, І дивиться так жалібно, І просить гараж відкрити, Щоб сховатися Від гуркоту страшного. Розжалобив таки. Пес під авто дрижить, А я п’ю пиво, Немов п’яниця темний, І думаю про вічне, І сміюся над власним глупством, Що моє минуле Переповняло, як горілка чарку. Гримить за лісом грім, Вода стікає, І думки розбігаються мої.
