Кажуть, що філософів розуміють після смерті. Тож якщо Ти читаєш цей твір то я вже воскресла. А ще кажуть, що автобіографічні твори пишуть у великій славі, саме тому я собі її придумала. Знаєш він не хоче мене відпускати назавжди, але дозволяє кожного ранку та вечора літати. Так і не збагнув, що мій ранок триває аж до вечора, а вечір - до світання. Саме тоді я одягаю свою улюблену сукню – зорю і йду гуляти небом залита червоним мереживом шаленої ночі :)
Привіт. Я… Я звичайна людина – з двома ногами, руками… тільки очей у мене чотири. Отак буває, в дитинстві не хотіла носити окулярів, а зараз без них мій монітор зі мною не дружить. Аби розрадити каже : жінка в окулярах це можливість для чоловіка бачити її завжди різною. Тому я різна, завжди нова і оновлена гублю себе у Вічності і знову знаходжу, щойно знімаю і одягаю окуляри. Усе так, як і має бути у людей, та в цьому житті я зустрілала себе двічі. Одного прекрасного дня Він з’явився в моїй поштовій скринці. Сидів собі там тихенько і чекав коли я підійду. Я багато раз підходила, навіть зазирала всередину, та ніколи не бачила когось божевільнішого ніж Він. Була ніч і були зорі. Ніч була темна, а зорі – ясні. Веселелковий метелик розбудив скельця моїх окуляр і вони піднялися зі столу ледве протерши очі від кількахвилинного сну. Ти хто? – спитала я у Нього. Мене звати Лист – відказав. - І чого прийшов? - Я загубився. Жалісно відповів. - Певно замерз, і голодний… Він мовчав і тільки дивився на мене своїми великими, карими очима. А тоді, я його взяла до себе, пригорнула і так застигла на одну єдину мить. Я ж просто не подумала, що він чужий… Тобі цікаво? Але давай зпочатку. Життя жінки зазвичай починається з народження, так само, як і чоловіка. Мама мене народила, бо я дуже хотіла Жити за для Життя. Народила тої зими, коли йшов сніг, лягав просторами породіллі на самісіньку грішну Землю, так вона ставала свята. Пам’ятаю смак молозива і її змучене обличчя. Мене не одразу дали їй, певно тому я кричала голосом немовляти – маленької дівчинки, яку нарекли іменем Світлана. Росла хворобливою. А одного дня мамі сказали – ця дитина ймовірно не житиме. Мамочко, мамусю, – казала їй своїм дитячим поглядом, - я житиму вічно, інакше навіщо було народжуватись. Вона тоді плакала наді мною, цілувала руці і пошепки молилася Богу. А я дедалі частіше каталася на хмаринах з янголятами. Саме тоді познайомилась з маленькою дівчинкою, яка протягом земних років стане моєю донечкою. Вона житиме в небесах – у моїх дівочих мріях і чекатиме свого дня народження. Той день стане для нас усіх переможним, тому назву її Вікторія. І якщо заглянути минулим в майбутнє отримаєш рівно теперішнє. Теперішній стан милує мене довгими, русими хвостиками і чарівною усмішкою Зірочки. Зірочка це вона - моя маленька донечка, 2001 року народження. Навіть не знаю хто з нас старший. Мама каже, що мені 28 років, та їй ніхто не вірить. Більше того, коли коханий чоловік називає мене Дитинкою. Він неймовірний чоловік, бо віддано несе в собі Світлу Перемогу Життя... Ну ось і познайомились. Власне, це ти вже читав на моїй особистій сторіночці. Продовжуємо:
…Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. В своїй уяві я малюю, час прожитих потіх. І відчуваю – кохаю. Що зі мною? Кудись провалююсь, але не вниз, і не падаю – лечу. Мовчу. Поруч Ти лежиш, дивлюся, до оголеного тіла горнуся... Так затишно мені. Так тепло у вогні любові. Чому? Бо той вогонь пече Тобою. Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. Так затишно мені. І вдень, і вніч, і на зорі у тому домі пахне жаром - дивний аромат. Розпеченого тіла аромат прокрався крізь вікно, на дах будинку виліз, і став хмариною земних потіх. Час пройшов – розсіявся туманом. Через аромат Любові весь світ здається п'яним. Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. І цілувати – гріх. Грішу, а може, ні, не знаю. Просто віддано кохаю. Так віддано, що віддаюся, топлюся в морі відчуттів, на дно лягаю, але Ти поруч – маленька течія серед морів. І Ми пливем собі потроху, в своїх обіймах Ти мене несеш... Я завжди буду дякувати Богу, за те, що в моїм серці Ти живеш. Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. І цілувати – гріх…
Я забула вказати назву. Вірніше довго не могла придумати, і почала згадувати всякі речі й неречі, які Тобі не треба чути, тому просто читай. Я напишу вликими літерами, аби гарно було видно. Обвожу старанно олівцем, ой… якби ти був тут, зі мною, то міг би помітити, що мої пальці чорні, я люблю розтирати графіт на білому листочку. Тоді він переливається кришталиками і танцює від радості бути моїм почерком. Я знаю, упізнав :) Ще на тій стінці, пам’ятаєш? Тож збираю себе до купи, наче пазли, було б добре аби Ти мене підправив собою, просто підсунув, так аби було зручніше лежати, просто лежати і вірити, що Ти і я маленькі часточки чогось більшого ніж просто людина, чогось величнішого ніж просто Всесвіт, чогось тривалішого ніж просто Вічність, чогось бездоганнішого ніж просто Бог. Ти мене раніше читав, але зараз я інакша, не така, як тоді. Тому не старайся вгадати мої кроки, просто йди, інколи падай – провалюйся в мої обійми і цілуй…
СПОГАД про людство у світі реальних ілюзій (дописано ручкою)
Наступна частина
|