Пам'яті ПОЕТА Олексія Тичко - Поезія Олексія Тичко

А ви ніколи не пробували перевернути трилітровий слоїк з квашеними огірками? От взяти і перевернути догори дриґом. Та ще і потрясти. І от знову поставити на денце...
Увесь осад, усі спеції, перчинки, часничинки - усе оте, що вважалося другорядним і викидається з банки, коли її відкривають, - усе поспливало, закрутилося, змінило своє положення. І суть усього довкола.
Отак нині зі мною.
Події життя, що як поважні огірки чи дрібні і дуже смаковиті огірочки складалися у банку власного марнославства - скаламутилися.
І чомусь піднялися на поверхню такі деталі, такі наче не дуже й важливі події, зустрічі, знайомства.
Люди. Усмішки. Обійми.
Бо сьогодні смерть пройшла поруч. Забрала мого друга.
У відчаї, у розпачі - бо смерть, бо не вірю - гарячково стала шукати на сторінці Олексія спільні події.
Скільки ж їх - спільних! Фото, поздоровлення, пісні, презентації, перегуки віршами, світлинами...
І ось саме вони поспливали - такі світлі, такі наповнені, такі красиві миті!
Ми на горі Пивиха - тримаємо небо. Ми на літературному фестивалі в Умані, в серці Софіївки. Ми у Івано-Франківську на зібранні "Об'єднаних словом". Ми на катері пливемо цілою великою компанією повз береги Кременчука... Ми на сходах філармонії у Черкасах.
Познайомилися в інтернеті, на сайті "Поетичні майстерні". Потім розвіртуалювалися в Софіївці. А потім...а потім життя наповнилося отією особливою присутністю людини, яка розуміє. Яка нас збирала - поетів, письменників, бардів. Так, Олексій був серед перших засновників фестивалю в Софіївці.
А ще його талант фотографа! О, одні з найкращих моїх портретів - його авторства.
Світлий чоловік. Такий усміхнений і красивий, дуже інтелігентний. І поезія його - світла, щира, сповнена справжнього людського тепла і ніжності.
Скільком друзям допомагав - і створити відеоряд до пісні, і записати її, і альманахи з його допомогою виходили в світ, і сторінку поетичну вів...
От нарешті за кілька годин я навчилася писати про Олексія в минулому. Але всеодно не вірю.
А отой трилітровий слоїк, який я сколотила - то моє уявлення про світ.
Нині я чи не вперше насправді запитала себе - а що залишиться після нас? Після моєї смерті?
Ось повна хата всяких речей, серед яких і в яких я живу. Залишиться? Ні.
Речі викинуть або роздадуть бездомним. Чи спалять.
Моя робота? Хтось про неї буде пам'ятати?
Кілька збірок поезій. Чи їх хто читатиме?
Залишаться діти. Внуки.
Ось найцінніший скарб.
А ще питаю себе - а куди подінеться отой увесь світ, яким я живу? Усмішки, радість, мої емоції, світанки у горах, подолання перешкод , сльози відкриття і відчаю, біль і безсилля, тиша і крик? Дотики моря до моєї шкіри, сяйво свічки у церкві, молитва і поезія, музика, моє відчуття тонкої, ніжної павутинки ...
Олексій так відчував красу... Це було особливим його даром. А ще його доброта.
Де це все?
Де ті світи, які мали в собі мільярди людей, що жили на цій планеті?
Боже,Ти запишеш це все у пам'ять поколінь? У родову пам'ять, у генетичний код наших нащадків?
І одного разу усмішку Олексія розпізнає у натовпі хтось, хто носитиме мої гени. Із записаними у них відчуттями тепла і дружби до цього чоловіка...
Світла і тепла тобі, Олексій Тичко, там, на Господніх луках...