Щacтя нeщacливoї мaтepi

«Як сумно співають нераз солов’ї,

як інколи сумно бува на землі!

Лиш хвилі та хвилі, лиш море та море, –

І земний тягар на плечах – наше горе.

(Михайло НебилЯк)

 

«Коли доля раз впаде на когось бі-дою, то ударам її й краю немає» – писав Достоєвський. Що це істинна правда, Галина переконалася на власній долі, краще сказати, на власній недолі. Ой, важко на душі бідній Галині, вже минають чотири роки, як їй важко на душі, та хіба було їй колись легше? Ніколи. Хіба ще маленькою дівчинкою, поки ще жила її мати. Та це так давно було, що Галина ледь пам’ятає її, але певна річ, що тоді їй було добре, бо скажіть й самі, котра матір не приголубить свою дитину. Не посадoвить на коліна, й не обцілyє, й не обмочить материнськими сльозами голівоньку рідненької дитини, не виспіває їй всі колискові пісні й не розкаже їй всі казки та легенди, які запам’ятала, мабуть, ще зі свого дитинства. Галині було тільки чотири роки, коли померла її мати. Молодий та гарний її батько одружився вдруге, на мо-лодій, теж вдові, в якої своїх дітей не було тому, що була безплідною. Та зaмicть того, щоб полюбити маленьку гарненьку, наче волошка, що цвіте в полі, дівчину, мачуха почала ненавидіти Галину. – Якщо своїх дітей не маю, то якого біса мені вовтузитися з чужими? – всім говорила Варка, мачуха Галини. Правда, гріх перед Богом був би говорити, що знущалася над дитиною. Ні , навпаки, завжди вдягала її в чисту одежину, купувала їй все, що мали й інші діти, навіть більше, але жодного разу не погладила її по голівці, не обняла, не приголубила, а гримала на дитину, штовхала її та смикала за коси за будь-яку маленьку провину. А батько – батьком, темним ранком вирушав на роботу, темним вечором повертався додому, не вистачало часу побавитися з дочкою. Дитина росла самітня, навіть бавитися з другими дітьми не ходила. Так роки минали, Галина підростала, та діти не любили її, гратися не приймали, обходили і називали «мовчункою». Не любили її, мабуть, і за те, що вона вчилася краще за всіх. Та Галині було байдуже, що діти обминають її, боліло Галину зовсім інше, боліло її серденько за батьком, який почав частіше за-глядати в чарку, запізнюватися вечо-рами в корчмі. Так одного дня його вигнали з роботи. В їхній хаті почалося ціле пекло, сварка не втихала, часто навіть доходило до бійки. Батько почав підробляти, де міг, наймали його люди з села на день-два ба дрова рубати, ба садовину чистити, чи до будь-якої іншої роботи. Та мало грошей приносив додому. Більше залишав їх в корчмі, а останнім часом почав речі з хати виносити та обмінювати їх на го-рілку: то мішок кукурудзи, чи картоплі, то будь-яку хатню річ. – Більше так не можна! – нагнівалася одного разу мачуха, зібрала свої речі і перебралася до своєї хати. – Ти, дівко, підеш зі мною, я тебе не залишу біля цього п’яниці! Важко було Галині покидати рідного батька, хату, в якій народилася і виросла, але й з таким батьком не могла залишитися, всі їй радили перебратися до мачухи. Після їхнього від’їзду батько почав ще більше пиячити, поки не пропив все, що було коло хати, мабуть, продав би й хату, та одного ранку його знайшли мертвим на подвір’ї – горілка своє діло довела до кінця. Поховали його Галина з мачухою, як могли. Нелегко було Галині в мачухи, яка щодня то одним, то іншим докoряла їй. Та що могла зробити, не могла повертатися сама до порожньої хати. Саме тому, коли Галина скінчила педучилище, їй здалось справжнім щастям, що її засватав гарний чорнобривий, з гусарськими вусами Петро, який працював шофером на автобусі. Галина закохалася в Петю і їй здавалось, що, нарешті, вона буде ща-сливою. «Ой, лихо – не Петрусь, лице біле, чорний вус», – співала Галина, пестила та обнімала Петю, наче Наталка Полтавка. Та її коханий Петрусь через два тижні після їхнього одруження ударив її по обличчю, просто так, з нічого. – Аби знала, що має мужа! – сміявся Петро, розповідаючи своїм друзям, який він хоробрий герой. Знову важко на душі бідній Галині. – А що ти думала, небого, що то так просто бути заміжньою жінкою? Чоловікові треба вміти догодити, треба вміти потерпіти, кажи ще спасибі, я від свого Івана не раз ходила із синцями попід очима, – потішила Галину її свекруха. Ну, й почала старатися бідна Галина, щоб догодити чоловікові в усьому. Не питала нічого, ні де він ночами пропадає, коли повертався додому на зорі, ні куди діває свої грошенята, хоча вона свою невеличку зарплату бібліотекарки витрачала до останньої копійки на хатні потреби, не дозволяючи навіть купити собі морозиво, чи плитку шоколаду. Так Галина підкорялася своїй недолі, а всім здавалось, що вони з Петром живуть щасливо в мирі і злагоді. Вона вибачала все Петрові. Вибачала, але забути не могла. Та одного разу і цьому настав кінець, бо злі язики наклепали Петрові та Галининій свекрусі, що молодий про-фесор історії, пан Ігор, щодня заходить до бібліотеки і затримується там дов-гий час. І що вони удвох можуть там робити? Професор історії справді часто заходив до бібліотеки, і завжди довго си-дів поміж книгами. Зануривши погляд в якусь книгу, він був здатний просидіти так цілу годину, перелистoвуючи сто-рінку за сторінкою, але жодного разу він навіть й не посміхнувся до Галини, навіть жартома не кинув їй якогось слова, подібного на комплiмент. Та Петрові було досить того, що чув про професора, який заходить і сидить занадто довго з Галиною в бібліотеці. Одного разу напівп’яний Петро увірвався, як вихор, до бібліотеки і вибив бідному, невинному професорові два зуби, а потім в корчмі до опівночі хвалився всім, як він побив «історика», а, повернувшись додому, побив Галину так, що сусіди швидку допомогу викликали, яка повезла її до лікарні. Та «історик» не простив дурному Петрові і подав його до суду. Петра посадили у в’язницю. – Ой Господи милостивий, дивіться людоньки добрі, що накоїла повія з її коханцем, до тюрми довели мою дити-ну! – ламала руки і розповідала всім Галинина свекруха, ходячи з одно-го кінця села до іншого. Що було робити бідній Галині? За-брала свої речі і повернулася до старої спустошеної батьківської хатини. Скільки напрацювалася бідна Галина, поки навела лад в хатині і довколa неї, тільки Господь знає. А до того, з кожним днем вона почувалась все гірше. Нічого страшного, ви – вагітна! – сказав їй лікар, переглянувши результати аналізів. Не знала бідна Галина, що їй робити, чи плакати, чи радіти... В її серці почало кільчитись зерно надії, що, як народить дитину, то Петро буде радий і, коли вийде з в’язниці, вони забудуть минуле, почнуть все спочатку. – Ой, людоньки добрі, ні Бога не боїться, ні людей не стидається, не досить їй того, що посадила мого сина за ґрати, хоче лізти напастю на його бідну голову, щоб годував байстрюка, якого нагуляла в бібліотеці зі своїм коханцем. Що могла відповісти Галина на це? Tільки гіркі сльози покотилися по її обличчю, а в душу важким каменем заліг біль. «Доле, де ти, доле, де ти, нема ніякої та, аж доброї жаль, Боже, то дай злої, злої…» – пригадувалися Галині слова Тараса Шевченка. Після народження синочка Галина трохи забула своє горе, дивлячись на дитинку, що простягала до неї рученята, почувала себе щасливою. Ця крихітка життя стала великим щастям для не-щасливої матері. Від усієї душі вона хотіла назвати хлопця Петриком, та не посміла через злого язика свекрухи, тому назвала сина Андрійком, бо так звали її батька. – Ще до твого народження зрікся тебе твій батько, дитино моя! – плакала бідна Галина, пригортаючи малюка до своїх грудей. Ростила дитину, як могла, грошей, правда, не вистачало, а їй так хотілося, щоб її Андрійкові не бракувало нічого. Тоді вона почала позичати грошей, брати з магазинів у борг. Так і жила від зарплати до зарплати, з борга у борг три роки. – Не буду вічно жити в боргах, в злиднях та недостатках, – згодом вирішила Галина. Стара та самітня її бувша мачуха радо погодилася доглядати трирічного Андрійка, а Галина, позичивши грошей від сусідів та знайомих, вирушила в далеку незнайому чужину шукати іншої долі. В Італії Галині пощастило, після двох тижнів пошуків знайшла добру роботу, краще сказати, купила її за 800 євро.

...............................................

 

 І ось вже чотири роки, як вона працює на тому самому місці. – Господарі – чесні люди, поводяться зі мною гарно, правда, мають свої прим-хи, та це дрібниці в порівнянні з тим, як поводилися зі мною свої в Україні. Хоч і чужі мені ці люди, але стали ближчи-ми за рідних. Не обзивають мене грубими словами, a якщо й образять коли-нeбyть, то я вже навчена терпіти образи, – гірко посміхається Галина. За чотири роки Галина зуміла перебудувати батьківську хату. – Дивись, справжній палац, чи не так? – гордо посміхається Галина, показуючи мені фотогpaфiю гарного, кокетного будинкa. За цей час вона купила Андрійкові комп’ютер, він в неї вже парубок – першокласник, йому не бракує нічого, окрім материнських обіймів. В нього є і свій «мобільник», і фірмовий одяг, і велосипед. – Важко мені на душі, ой важко. Вже чотири роки, як щоночі плачу, але зате я – щаслива, бо можу забезпечити Ан-дрійкові все необхідне, і навіть більше. – А твій чоловік? – питаю я Галину. – Не щастить йому, бідоласі, – із щирим співчуттям зітхає Галина. – Після того, як вийшов з в’язниці, їздив працювати в Польщу, було у нього десь зо три жінки, але всі покинули його. Тепер в нього своя машина, працює таксистом. Свекруха переказує, щоб я по-вернулась додому і зійшлася з ним, бо ми присягали перед Господом. До речі, ми ще й досі не розведені офіційно, але як я можу зійтися з чоловіком, який за всі ці роки жодного разу не поцікавився своїм сином? Не можу!..

..............................................

 

Галина прощається зі мною, їй треба поспішати на автобус, який від’їжджає в Україну, щоб передати синові пакунок, а я зістаюся на терасі старого італійського кафе з чашкою недопитої кави на столику і дивлюся вслід чарівній жінці, яка виглядає, мабуть, на кілька років старшою. Спостерігаю, як вона віддаляється з переповненою щастям душею, щоб передати синові гостинця, і гадаю собі: «Ось таке воно щастя нещасливої матері».