Незнайомці...

Незнайомці

На тебе раз лише я глянув,

Тобі нічого не сказав…

Лишилась ти в моїй уяві

І спокусила до гріха.

Гріхом назву нечисту думку,

Що лине першою завжди.

Я шлю три сотні поцілунків,

Прости, прости мене, прости…

Я знаю, що я недостоїн,

Але прийми цілунки всі,

Бо моїх сліз солоних море

Затопить весь цей білий світ.

Чому ж змовчав тоді я знову?

Чи може я щось голосив…

Відняло пам’ять мені й мову

Від невимовної краси.

Краса твоя розкішна, леле,

А голос – тихий, ніжний спів.

Люблю тебе сильніш за небо,

О, Афродито, я весь твій…

У снах вночі тебе я бачу,

Ти маришся мені удень.

Люблю я перса твої наче

Співати любить соловей.

Прийми ж, любуню, слово щире,

Що тихо пада з моїх уст.

І я від щастя все покину,

І музикантом в сні явлюсь.