Твої печалі та страждання Знов відродились й піднялись. Вони вбивали, катували. І стало так все як колись. Ти так стомився… Так погано… Здається, виходу нема… Вже почорніло світле небо. Лишилась лиш одна журба. Потухла свічка. Ти зламався… Упав, побився… Сам не можеш встать… Самотність мов лиха зміюка Нещасну душу стала роз’їдать. Твоє тендітне серце як хрусталик Упало і розбилось на шматки. З’явився образ самовбивства. Він кличе, зве: «До мене йди». І Ти послухав… Друже! Друже!.. Чому?!. Чому?!. – питаю я. Та вже, нажаль, занадто пізно. Ти вічно спиш, Тебе нема. А де ж була тоді та школа?! А де ж були ті вчителі?! А де ж були усі довкола?! А де ж були Твої батьки?! Усе суспільство, що створило Свої закони та мораль. Уроки, «вічне добре слово», Чомусь не помогли нажаль… І плакать раптом захотілось. Він просто Хлопця покохав, А жити далі як не знав…
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
klavysjka: Болить і болітиме завжди. І дійсність є страшною. І прикро коли чуєш від тих, хто далеко від війни : "НУ ТА ЩО ХОЧЕШ, ТО ВІЙНА"... То про що мова може бути, що наш сусід нас має зрозуміти?
klavysjka: НЕ думаю про від'їзд і жодного дня нікуди не тікала. Я українка. Я боляче та соромно за тих, хто кричить за кордоном, що вони дітей ховали від війни. ПОстає питання - А ТІ, ХТО НЕ ПОКИНУ УКРАЇНУ,
у Вас 
0
