Червона Шапочка

В дитинстві, десь ще у другому класі початкової школи, вона малювала на останній сторінці зошита чорною гелевою ручкою невеличкі сердечка. Їй подобалось, як починав яскраво біліти папір на фоні жирних чорних контурів, а лінії, спочатку скісні або клітинки, пізніше паралельні тонкі, але завжди з червоними полями, ставали невиразними, непомітними. Пусті жирні великі сердечка… коли торкалась їх країв вказівними пальцями, то залишалися чорні брудні плями на шкірі, завжди цікаво було їх розглядати і малювати ними сліди на парті… Тоді можна було ні про що не думати… Тоді вона нічого не помічала, нічого не згадувала, нічого не чула, була лише сама для себе… Переставав існувати навколишній світ, дурні однолітки, які постійно до неї чіплялись, сварлива вчителька, якій завжди щось не подобалось і яка сердито видирала з зошиту малюнки та показувала їх батькам… На білій блузці сяяв яскраво-рожевим кольором маленький букетик трояндочок з тканини, який так подобався іншим дівчаткам, в яких таких букетиків не було… Але під кінець дня той ошатний витвір починав тьмянішати і ставав зовсім чорним від постійних доторків вимазаних у гелевий бруд дитячих пальців… А ввечері мати лаяла її за неохайність…

Вже пізніше, в старших класах та на перших курсах вишу вона, звісно, забула про цю звичку малювати, в неї зникли чорні гелеві ручки, були лише сині та червоні. Останній аркуш був завжди чистим з обох боків… Вона й сама не знала, звідки в неї з’явилась ця дивна звичка ніколи не писати на останніх аркушах жодної літери, жодного слова, жодної крапки чи коми… На її блузці більше не було жодних букетиків, з’явилося лише глибоке декольте, щоб було видно маленький селенітовий камінець, який так ніжно закривав тоненьку щілинку між її білих, ніби зі слонової кістки, грудей… Вона довго так жила, безтурботно, цікаво і буденно водночас, гуляючи парками з друзями, милуючись міськими фонтанами та ловлячи в долоні тополиний пух, підставляючи обличчя теплому червневому сонцю…

Але саме сьогодні її давня дитяча нервова звичка повернулась… Саме після того, коли їй вперше сказав Сірий Вовк, що вона красуня… Він зустрів її у парку, вона зривала конвалії в тіні віддалених каштанів… Його погляд був одночасно відразливим, ніжним та запаморочливим, він дивився в глибину її серця, в підсвідомість і бачив наскрізь… Чомусь вона одразу відчула себе маленькою дівчинкою, другокласницею, яка малювала колись чорні сердечка на останньому аркуші зошита і милувалась яскраво-білим папером в середині чорних контурів, що залишали брудні сліди на її вказівних пальцях… В душу проник липкий страх, який поступово з мурах на спині та легкого тремтіння переріс у відчай і вперте бажання втекти світ заочі… В її темно-карих очах з’явились маленькі зрадливі кришталики сліз і мокрими цівочками потекли по палаючих щоках… Напіввідкриті вуста застигли у виразі чи то захоплення, чи то здивування, чи то паніки… В голові стукало боляче в скроні: «Я – маленька дівчинка, ще зовсім маленька, я малюю сердечка на останньому аркуші в зошиті, я нікого не чую і не бачу, я милуюся яскраво-білим папером всередині чорного жирного контуру…» Вона мимоволі закрила очі… І відчула раптове полегшення і неймовірний спокій… А потім її вологі, холодні долоні розімкнулися і білі, щойно зірвані конвалії попадали на яскраво-смарагдову траву… Вона опритомніла, шарпнулася і побігла геть, так легко і швидко, як тільки міг нести її шалений страх… Вона зовсім не помітила подиву на обличчі Сірого Вовка, який дивився вслід та намагався крикнути навздогін: «Ви загубили свої конвалії…». Ця фраза долетіла до неї тихою луною, нізвідки, з якихось далеких, туманних спогадів, коли вона, наступного дня сиділа, вперше у своєму житті, на останньому ряду амфітеатру невеличкої університетської зали, малюючи чорні сердечка на ще вчора білосніжному аркуші, згадуючи теплу посмішку Сірого Вовка, молодого хлопця, якийсь чомусь так її налякав, з теплим відчуттям туги та радісного спокою на серці, який люди охрестили коханням…