I Тихий, напівпрозорий присмерк… Ще здалеку, з-за синього горизонту ледь пробиваються останні сонячні промені, саме сонце перетворилось на великий помаранчевий диск, що поволі спускається кудись у глибочінь широкої синьої поверхні озера… Їй було вже зовсім не боляче дивитися на вечірнє світило великими темними, як сама ніч, очима, вона посміхалась йому на прощання, трохи відхиливши рожеві кутики ніжних вуст… Вдихнувши повітря, відчула солодкий запах яблуневого цвіту, від задоволення її зазвичай бліді щоки засвітились світло-червоним кольором, ніби відбивши в собі відображення вечірнього сонця. Тільки зараз помітила, що вже давно стоїть перед дверима старої, трохи похиленої хати. Підвела очі і знов посміхнулася: барвінок. Ще свіжий, бо листя ще не встигло прив’яти. Ніжно-фіолетові квіти ніби дивились на неї зі здивуванням. Чому дівчина підвела голову коли їх побачила? Невже вона… Але Ждана знала, що ніхто більше, крім вічно мовчазних барвінкових пелюсток, не помітив її неочікуваного викриття. Так, вона – відьма. Дівчина зірвала кілька квітів з дверей та вплела їх у темно-каштанове розпущене довге м’яке волосся, що вкривало її оголені білі плечі, де ще залишились краплі озерної води, що виблискували тепер на її шкірі наче найщиріші прозорі діаманти. Раптом її очі стали ніжно-барвінковими. Вона випила очима колір та красу рослини. Від того листя та тендітні пелюстки зів’яли в неї на очах, але ще не втратили свою чарівність. Штовхнувши двері, Ждана увійшла до хати і їй в обличчя вдарив чуттєвий запах свіжих лісових трав, що були дбайливо розкладені у хаті по різних місцях. Під ногами теж були квіти, м’які, ніжні та корисні для шкіри. Дівчина ступала по них босими стопами, підійшла повільно до білої витинанки на столі. Їй зовсім не хотілося вдягатися знову, бо тіло її ще спрагло дихало повітрям, насиченим то солодким, то терпкуватим запахом трав, а прохолода так приємно цілувала ще вологі від озерної свіжості руки. Але треба… Зараз прийде та нещасна дівчина, якій вона пообіцяла приворожити хлопця… Одягнувшись, Ждана підійшла до маленького люстерка, заплела косу, відчула себе звичайною. Очі знову стали темними. Долонею торкнулась срібної поверхні дзеркальця і раптом з подивом відсахнулася. Штучний холод неживої речі змусив її згадати…
II Тоді вона була ще зовсім малою, коли настала Та Ніч. Її бабця спала на довгій лаві, з легенів її виривався неприємний посвист. Ждана не могла зімкнути очей. Їй було страшно, її лихоманило від містичного жаху перед темрявою, яку розтинало світло великої церковної свічки. Навіщо бабця палить ту жахливу свічку вночі, від якої неприємно пахне гірким ладаном, і яка створює тіні невідомих, а тому страшних створінь на стінах хати, на обличчі самої бабці? Ждані стало настільки моторошно, що вона почала тихенько плакати, притуливши маленькі колінця до обличчя. Раптом долоні старої засвітилися в темряві. Страх дівчинки кудись зник, його замінив подив. Вона обережно зістрибнула з лави та підійшла до бабці. Торкнувшись грубих, зашкарублих старечих долонь, Ждана відчула якусь неймовірну силу, що раптом почала вливатися в неї. Мала все сильніше й сильніше стискала руку бабці, так жадібно та спрагло пила ту силу, як може пити немовля молоко матері. Бабця відкрила очі та закричала так голосно і страшно, Ждана відчула весь її біль, але не могла відпустити долоню. Спрага була сильніше. Так тривало до самого ранку. З першим сонячним променем крик старої вщух, долоня її стала холодною та неприємною. Бабця перестала дихати. Коли в їх хату зайшла сусідка, здивована довгою відсутністю старої, яка зазвичай вже вдосвіта поралась на городі, вона побачила мертву бабцю та її п’ятирічну онучку, яка стискала маленькі рученята, озираючись навколо та нічого не розуміючі. Той спогад залишився у пам’яті Ждани назавжди холодним, неприємним доторком мертвої старечої руки.
III Вже зовсім потемніло надворі. Морок вдягнув землю в жалобний покрив. На небі не було ні зірок, ні місяця, і лише шелест дерев підказував, що ще існує життя в цьому царстві темряви та тиші. Найкраща ніч для привороту, коли зрадливий місяць та заздрісні зірки не можуть почути, побачити та перешкодити. Раптом вдалечині спалахнула зірка, маленька та непевна, вона потроху почала наближатися. Ждана посміхнулась, бо знала, що то – Ярина, яка таки наважилась прийти. Надто сильне її кохання до Павла. Молодець! Смілива дівчина! Подолала морок ночі, щоб увійти в ще більший морок, що принесуть їй чари. Дівчина мовчки увійшла до хати, тримаючи тремтячими руками маленьку свічку, що гарячим воском обпікала їй долоні. Ждана подивилась на неї пронизливим поглядом та відчула шалений, нестерпний відчай цієї ще зовсім дитини. Підійшла до Ярини, забрала свічку і запалила нею іншу, що вже стояла на столі. Взяла її за руку, та почала водити по колу, співаючи майже пошепки: - Взяла коня за повода, А милого за рученьки. Повела коня в станицю, А милого у світлицю. Дала коню вівса, сіна, А милому меда, вина… Потім Ждана посадовила Ярину за стіл і спитала: - Боїшся болю? – світло від свічки робило її обличчя восковим, ніби ляльковим, але очі… вони блищали яскраво фіолетовим, чистим, прозорим кольором, барвінковим… Ждана віддавала силу, яку забрала у квітів, у приворот. - Ні… - голос Ярини тремтів. Вона простягнула долоні до Жданених рук, ніби прохаючи захисту, як маленька дитина. Їй дійсно було страшно. Ждана взяла долоню Ярини і піднесла до полум’я свічки. Спочатку дівчина відчула ледь помітне тепло, потім, поступово ставало все гарячіше, Ярина відчула легкий біль. Пізніше біль ставав все нестерпнішим. На очах у дівчини виступили сльози, їй захотілося забрати руку, але Ждана сильно тримала її за долоню, дивлячись у вічі грізно та страшно. Потім відьма тихо промовила: - Свічки огонь горить, біль відчути мушу, — гори серце в коханого, зігрій його душу. Повтори, Ярино. - Свічки огонь горить, біль відчути мушу, — гори серце в коханого, зігрій його душу. - Ніжним, майже дитячим голосом повторювала дівчина. Від болю її голос звучав як дзвіночок, але в ньому не чулося ні краплини сліз. Ярина відчула, як її душевний біль перетворюється у фізичний, і ставало легше. - Все. – тихо промовила Ждана, не зводячи очей з Ярини, яка тримала обпечену долоню, притиснувши її до серця. Повні сліз, зворушливі блакитні очі з вдячністю та надією дивились на відьму. Обличчя палало, а вологі доріжки виблискували на дівочих щоках ніби найчистіші діаманти. М’яке, світле волосся обрамлювало її маленьке личко, наче коштовна корона, а напіврозкриті вуста, схожі на пелюстки рожі тремтіли, намагаючись щось сказати. Ждані раптом захотілось пригорнути дівчину, заспокоїти, напоїти м’ятним відваром та покласти спасти поряд з собою. Всю ніч вона б пестила її м’яку шкіру, ніби зроблену з найніжнішого шовку. А на ранок повела б до озера, прохолодна та чарівна вода якого зцілила б її біль та надала життєвих сил. Ждана взяла обпечену долоню Ярини та притисла до своїх вуст. Відьма потроху випивала біль та замовлянням подумки зцілювала рану. Потім щось шалене та пекуче в серці змусило її пригорнути дівчину до себе. Ждана почала повільно цілувати її волосся, щоки, шию… Ярина тремтіла наче спіймана пташка, але не пручалась, вона була ніби в напівсні. Раптом Ждана торкнулась її вуст. Поцілунок обпік та змусив прокинутись. Ярина вирвалась з обіймів та різко вибігла з хати. Вітер бив їй в гаряче обличчя, а серце шалено стукотіло. Дівчина не помітила, як прибігла до церкви. Зморена, вона впала на коліна перед образом Божої матері та голосно закричала. Її крик збудив отця Феофана, який залишився тієї ночі в церкві, щоб всю ніч спокутувати власні гріхи за допомогою молитви, але не витримав та заснув просто перед олтарем. Прокинувшись, він побачив розхристану, злякану дівчину, яка ридала перед образом, щось голосно викрикуючи. - Що сталося, дитино? Хто налякав тебе? Хто образив? - Відьма!! Ждана – відьма!! Вона розмовляє з дияволом…
IV Гарячий, спекотний літній день… Від вологи та різких запахів людських тіл було важко дихати. Біля озера зібрався величезний натовп жителів села. Всі пошепки про щось перемовлялись. Біля самої води, у сніжно-білій витинанці стояла дівчина. Її руки були зв’язані грубою мотузкою, довге, темне волосся лягало на плечі, на зраненому обличчі, ніби ще одна рана, була дивна посмішка, а очі осявали усе навколо чарівним світлом… барвінковим… Поп у темній довгій рясі щось промовляв до натовпу, але для неї його слова були ніби далекий шелест степових трав. Дівчина думала… Думала про те, що лікувала цих людей, що зараз хочуть її вбити, настоями з трав, зцілювала їх душевні та фізичні муки, позбавляла нещасливого кохання, допомагала при важких пологах, була з ними щирою та ніколи не відмовляла. Навіщо Ярина зрадила її? Навіщо ця дівчина, ніби зіткана з сонячного проміння та озерної свіжості, так хоче її смерті? Ждана ж і їй допомогла… Раптом сонце почало пекти ще нестерпніше… хтось із люду почав кричати, щоб вже швидше топили ту відьму, бо в усіх вдома стоїть робота. Ждана останній раз обвела натовп поглядом, Ярини не було… Після тої ночі вона захворіла на якусь душевну недугу, батьки не наважились пустити її з хати… Ждана посміхнулась до всіх і раптом… розчинилась у повітрі свіжою парою чистої озерної прохолоди і в останній раз принесла всім полегшення свіжою літньою зливою… Спека була дійсно нестерпною…
Люди завжди бояться того, чого не можуть пояснити. Хоча, водночас і тягнуться до нього... Не беруся аналізувати сюжету і позасюжетної лінії Написали Ви, Дарочко, по-відьомськи заворожуюче, по-барвінковому синьо. А спека і справді нестерпна...
Не згодна з тобою, Даринко! Ще коли вперше читала "Майстра й Маргариту", уже тоді було таке бажання. А по суті, у кожній жінці є відьомське начало, інакше не любили б нас чоловіки
а які бувають і були різні автори , цікаві і задуми глибокі
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
2
Написали Ви, Дарочко, по-відьомськи заворожуюче, по-барвінковому синьо. А спека і справді нестерпна...
