До О.Р.

В третій день повесні прилітають із вирію рими,

На душі щось паскудно від мулу вчорашніх образ.

І сьогодні, коли ми зробились вже зовсім чужими  

Пару слів на прощання я хочу сказати до Вас.

Так,  любити поета непросто – я все розумію:

Всі ці «вищі матерії», вірші про вічне, пісні,

Але знаєте, Пані, по-іншому просто не вмію

І без цього не можу це те, що живе у мені.

Просто Ви не зуміли мене зрозуміти спочатку –

Ви і гадки не мали  про те, що я думав, чим жив,

А мені так хотілось, щоб наше маленьке дівчатко

Посміхалось мені (як же сильно цього я хотів!) 

Було схоже на вас…  Я б її підкидав би до неба,

Я б читав їй книжки, перед сном колискові б співав…

Але ж Ви розлюбили – Вам більше нічого не треба,

Вас уже не цікавить, все те що я тут написав.

P.S. Тож Ви кажете, Пані, що можна от так розлюбити,

Що мої почуття – це безглуздих дискусій предмет,  

Ну а я от не можу, і довго ще буде боліти

Десь у грудях…

На цьому прощаюсь…

Самотній поет…