Крізь лапате міжлистя волоського горіха, ллються на наше подвір’я золоті променці сонечка, яке котиться небом,поміж хмарами, мов колобок. «На небі сонце богує», – розказував нам, похилий від косарської втоми, дідусь. Тепер спить.
З Михайлом Трайстою ми нарешті погодилися, що нова його
збірка короткої прози називатиметься «Кладка». Та не з потаємною сугестією,
мовляв, письменник «намагається прокласти кладку до душі (серця) читачів, як
часто пишуть поблажливі критики, коли їм забрикне охоти проникнути в суть твору
(в разі роману) чи творів, коли йдеться про коротку прозу.
«…я благовіщу вам радість велику, що станеться людям усім. Бо сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь», «Слава Богу на висоті і на землі мир, у людях добра воля!» (Євангеліє від Луки 2:10-11,14)
Микола Пинтишин вже два тижні як не спав в хаті біля жінки, а мусів щоночі ходити в Соляне відганяти диких кабанів, які внадились в його ниву з кукурудзою. – Горе твоїй душі, чоловіче! – бідкалася Анна щовечора, коли вирушав з дому. – На гірку долю ти посіяв кукурудзу на Солянім, коли в нас така довга нива, як день у Петрівку, в
Таких корівок, як у вуйка Феріщака, не було на все село. Гарненькі-кругленькі, повненькі, як огірочки. Любо дивитися на них, аж виблискують шерстю, мов шовком. А молока вдоїть від них вуйко аж по дві-три дійниці нараз, та таке смачне і масне, що їси і не наїсися, і сметани досить, і масла та сиру, словом – всього нівроку.
Ой, що за день, як ворог лютий! Біда за бідою! А ще до вечора – як до Хуста, хто зна ще скільки їх тут нарипаються. Господи, навіщо ти мене караєш, хіба я жінку не б’ю, хіба я горівку не п’ю, чи люльку не курю, чи людей не дурю?
– «Вони збудують доми й будуть в них жити, насадять виноградники і плоди їхні будуть їсти. Не будуть більше будувати, щоб інший там жив, не будуть більше садити, щоб їв хтось інший...» – читав старий Петро Финяк захриплим від тютюну голосом з Книги святого пророка Ісаї, раз у раз зиркаючи краєчком ока то на Івана Голомку, то на молодого Василя Курдея. Решта лісорубів не цікавила його, але ці два важливо, щоби почули пророцтво Ісаї, бодай так утихомиряться і не будуть сильно ненавидітися між собою.
«Так треба було мені сьогодні церкви, як вовкові окуляри, – бубонів собі під носом вуйко Фіріщак, стоячи навколішки і раз у раз позиркуючи краєчком ока на стінний годинник, який подарував церкві Михайло Боднарюк. – Та хіба побачиш звідси нумера на циферблаті? Та й цайґери якісь такі тонесенькі... Але уд скупого Боднарюка ліпшого і не чекай. Видів би він який часуник на стіні у пана міліцішта, креденц не часуник! А коли пунт у полудни, ускочіт із него зазуля та так файно закукає, гейби на Дубовум Грунику, а сес дав до церкви – на тобі небоже, що мені негоже. Айбо і сес пуп тулько напинає казаня, та все про тото пекло та пекло, лиш коби-х не задрімав, бо фест ня ломит.
Андрій сидiв у фотелi, поклавши праву ногу на журнальний столик, на якому стояла напіввипита пляшка коняку «Курвоз’є», недопита чашка чорної кави, пачка цигарок «Treasurer», срібна запальничка «Зіппо» й пороскидані СD диски: «Лед зеппелін», «Бітелс», «АС/ДС», «Металіка», «Ганзен розес» та інші. Лiвою ногою вiн вибивав такт об підлогу, заплющивши очі намагався похитувати головою під ритмом музики. В його навушниках, підвищений до повного оглушення, бринів голос легенди фолк-року Боба Ділана:
«Blue moon, you saw me standing alone Without a dream in my heart, without a love of my own. Blue moon, you knew just what I was there for...»*
Наближався Святий Новорічний Вечір – Василя. Хоч цілий день було ясно – сніг блищав на сонці аж очі боліли, але на під вечір насунули снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалося і посипав сніжок. По теплих хатах господині готували вечерю, що їм до того, що надворі холодний вітер і паде мокрий лапатий сніг?
Панько, Данько та Яцько – друзі нерозлийвода! А побратала їх недоля, бо «знайся віл з волом, а кінь з конем», як в тій пословиці. І з ким же іншим міг побрататися клишавий Панько, як не з горбатим Даньком, а заїканому Яцьку куди подітися? Прилучився до кумпанії і гайда легінити! Такі собі, як «три царі» з різдвяної колядки. Гуртом собі до церкви, до корчми і до дівок теж, бо гуртом легше й батька бити! Легінять, гуляють, а тут і Різдво недалеко. У коляди збираються, та не будь-як, а задумали переодягнутися на чуфаків – Панько на жида, Данько на чорта, а Яцько на мойму-юлішку.
