Минуле...

а ти ідеш за мною неухило
і всюди, де б я тільки не була,
присутня там твоя незрима сила,
що моє серце спалює дотла.

Коли вже жити ти мені дозволиш?
Коли любити знов не побоюсь?
Я хочу вирватись з твого полону
і страху: раптом знову помилюсь.

Я ж хочу жити! Чуєш? Хочу жити!!!
Пусти мене і зникни, як мара.
Забути хочу і його любити
так легко й сильно наче перший раз.

Він того вартий. Він мене кохає.
А я? Я хочу щастя. Чи це гріх?
Та погляд твій. Він знов мене лякає
і я втікаю плетивом доріг,

лікую рани, що мені завдали,
ховаю мертве серце від людей.
Минуле моє, цого тобі мало?
Моїх страждань, моїх сумних пісень.

То скільки можна? В світі ж неможливо,
щоб шлях складався із одних тернів.
Чи ще колись я буду знов щаслива
чи вирвуся з заплаканих віршів.

Я знов кохаю... Через страх кохаю.
Вплітаю в долю і любов, і біль.
Життя все ж варте того, що долаєм
і варте всіх затрачених зусиль.