Стою... В руках троянда догорає,
та ще палає поцілунок твій
на моїм серці. Дивно. Відчуваю,
що все пройде і ти не будеш мій. Стою, а ніч стирає твої кроки.
Стирає теж надію й каяття.
Любов до нас не раз така жорстока.
Чому ж ми віддаємо їй життя? Ми так радієм, як вона торкнеться,
шукаєм, кличем у свій світ не раз.
Прийде, знайде, і серце так заб'ється,
і тіло огорне п'янкий екстаз. І не захочем згадувать тоді ми,
що час не раз сильніший за любов.
Троянда мертва більше не розквітне,
а в мертвім серці не заграє кров. Ми брешемо не раз собі про вічність,
ми ставим крапки там, де їх нема.
Та невловимо владна пані Дійсність
краде кохання.Краплями. До дна. Стою... Моя троянда догоріла.
Вона зробила все, що лиш змогла,
але нас врятувати не зуміла,
бо теж підвладна часові була. Я дивлюсь в твої кроки. Я зникаю
і так бажаю загубитись в них.
З мільйонів різних доль я вибираю
йти ангелом по всіх життях твоїх. Нові шляхи знаходжу і втрачаю.
Ця мить розтяглась в тисячі життів.
Стою. В руках троянда догорає,
а ти зникаєш у безодні снів...
| 
у Вас 
0
