Поезія і проза Асі

Кошення

Між весняними квітками,
Кошенятко в самоті,
Що шука собі забави,
Зацікавилось весні.

І радіє ,веселиться,
Наче перший раз в житті.
Він радіє лиш помітній
Зеленіючій траві

Говорити хоч не вміє,
Але все помітно втім,
Як він цінувати вміє
Усі радості в житті.

Велика утрата простого солдата

Повертався солдат із Авгану
В свій куточок у ріднім краю
Повертають мовляв-би за рану
Що отримав в нерівнім бою

І хоч рани не гоїлись довго
І від болю тремтіла душа
Він ніколи не скарживсь на долю
Хоч якою б вона не була

Зробить крок у відчинені двері
У думках промайнула війна
Все закінчилось ,годі чиканню
За дверима сумує вона

Він пройде зробить перші три кроки
І на місці безрушно завмре
Там на фото усі його мрії
Він маленький і добре усе

Ну а поруч нестомлена мати
Саме до неї спішив з усіх сил
Та хіба міг той солдат тоді знати
Що свою матір уже пережив

Він же Авганець смілива людина
Та стримати сліз він тоді не зумів!
Та все зрозуміло, що мати єдина
Вона ж бо його вберігала від бід

Життя дітей поза увагою байдужих батьків

    Життя - це дивна,непередбачувана річ. У ньому однаково рівно сліз радості та розчарування, болі і надії, мрій і спогадів. Коли людина на мить зупинеться, обернеться назад і перегляне усе своє життя, вона своїм уже досвідченим оком знайде тисячі помилок своєї молодості. А чому люди роблять помилки?Чому через це страждають найбеззахисніші істоти –діти? У чому вине іще зовсім немічне маля,що сьогодні зробило свій перший крок та промовило своє перше слово , а цього ніхто не помітив? Чому ніхто не усміхнувся у відповідь на перше «агу» і чому ніхто не відкликнувся у відповідь на трепітне «мамо». Чому тиша окутує його ,коли воно могло чути співи материнської пісні та стримані але завжди доречні поради батька. Чому вони не відчувають любові? Чому життя таке несправедливе до них? Це «чому» можна продовжувати,здається, до безкінечності. Настільки вже наболіле у душі це питання . І все ж таки дуже важко просто пройти повз немовля, що лежить у колисці . Таке єдине ,самотне, покинуте. Маленький хлопчик чи дівчинка , що ще від самого дитинства приречені на страждання. Страждатиме воно від болі ,що сковує душу, коли ти розумієш що опинився на самоті. Поруч – нікого. Ніхто не чекає , не піклується, не приласкає стомлене маля, не притулить його до грудей і ніжно промовить лише три слова «все буде добре». І цього достатньо. Проте батьки не задумуються над наслідками. Вони не розуміють ,що створили і народили на світ такого ж як і вони ,людину. Яка потім підросте і зацікавиться: а чому мене залишили? А чому у мене немає сім’ї? А чому... А у відповідь тиша… Вона пережила у свої дитячі роки усе. Вона відчула біль розчарування, самотність, страждання. У дитбудинку зрозуміла ціну кожної крихти хліба та вартість батьківської ласки, коли вона так необхідна. Там вони відчули тілесні болі і болі душі що криками виривалися на волю. І ставши дорослою ,ще в дитинстві, чудово розуміла несправедливість життя. Вона почне пристосовуватися до життя у нашому світі сама. ЇЇ ніхто не підтримає , не допоможе у виборі шляху. І , як більшість покинутих дітей, та дорога буде хибною . Так прожили своє життя тисячі сиріт до неї , і житимуть після її смерті . А у всьому вині батьки…
     Я звертаюся до молоді . Не покидайте своїх дітей, вас же не покинули! А якщо покинули ,то ви знаєте, що таке життя без батьків і навряд чи захочете такої долі для своїх дітей.