Зупиняєм свій годинник серця ...

Зупиняєм  свій годинник серця під любові шалене скерцо,

Щоб до п’ят пропекло так, до денця, як хороша горілка з перцем.

Тлієм від часу, губимся в осінь. Втікаєм від себе й до себе.

В старім горнятку міцного чаю шукаєм низьке своє небо.

Бредем  між хмар  берегами,в старих гріхах, між бідами й боргами.

Між тими, що вважали ми богами, хто нині за байдужості снігами.

Мілієм серцем і кров’ю ріднемо. Кажуть: на розум бідні ми.

Хоча були раніше простішими  люди, щирими, рідними.

Тягне нас, де голодні цілителі. Зовсім без звань і титулів.

Ліплять божків нам, учителів . Із глини й солом’яних ідолів.

Чому ми часто одинокі? Чому ми сірі, німі, жорстокі?

В порожніх воронячих гніздах зустрічних очей шукаєм спокій.

Ми йдемо, де душ кораблі, в п’яних бурях розхристані,

Чекають  і молять свій вітер, шукають старі свої пристані.

А життя серіал швидко крутить, на жаль, як бразильська « синема».

Але все-таки світимо, часом блудим, та вірою кріпнемо.

За слідами своїми ховаємо  тіні думок сокровенних,

Проростаючи знову життям в синіх сутінок зболених венах.