Зупиняєм свій годинник серця під любові шалене скерцо,
Щоб до п’ят пропекло так,
до денця, як хороша горілка з перцем.
Тлієм від часу,
губимся в осінь. Втікаєм від себе й до себе.
В старім
горнятку міцного чаю шукаєм низьке своє небо.
Бредем між хмар
берегами,в старих гріхах, між бідами й боргами.
Між тими, що
вважали ми богами, хто нині за байдужості снігами.
Мілієм серцем і
кров’ю ріднемо. Кажуть: на розум бідні ми.
Хоча були раніше
простішими люди, щирими, рідними.
Тягне нас, де
голодні цілителі. Зовсім без звань і титулів.
Ліплять божків
нам, учителів . Із глини й солом’яних ідолів.
Чому ми часто
одинокі? Чому ми сірі, німі, жорстокі?
В порожніх
воронячих гніздах зустрічних очей шукаєм спокій.
Ми йдемо, де душ
кораблі, в п’яних бурях розхристані,
Чекають і молять свій вітер, шукають старі свої
пристані.
А життя серіал
швидко крутить, на жаль, як бразильська « синема».
Але все-таки
світимо, часом блудим, та вірою кріпнемо.
За слідами
своїми ховаємо тіні думок сокровенних,
Проростаючи
знову життям в синіх сутінок зболених венах.
| 
у Вас 
0
