Дівчина як угледіла ту квітку, Зачарувалась ароматом тим… Як тільки доторкнулась до троянди… Так небо стало темним і сумним. А з-під землі злетіла колісниця, І дужа, сили темної рука За мить забрала дівчину з собою… І тільки крик над садом пролунав. Ніхто не бачив де вона пропала… Та крик той до Деметри долетів… І мати, бідна, донечку шукала… Та в горі їй ніхто не допоміг.
Вона шукала доньку скрізь і всюди, Вже дев*ять днів блукала по землі, Лилися гіркотою її сльози, І світ від сліз тих, ніби занімів. А на десятий день прийшла до Сонця… Та запитала з відчаєм в душі, - Ти бачиш все , о Геліосе-Сонце! Де Персефона- донечка? Скажи… - Велика богине, ти ж знаєш Як я шаную тебе, Та бачиш як я переймаюсь, Бачачи горе твоє.
Красуню твою Персефону, Донечку, радість, надію… Зевс-Громовержець могутній Віддав у дружини Аїду. У темному царстві вона, Я там не буваю ніколи… Там морок, жахи і журба… І звідти немає дороги… Могутній її чоловік, Багатий і щедрий буває… Тому що ніхто з царства тіней На землю назад не вертає…
Почувши жахливу новину Ще більш засмутилась Деметра… Розгнівалась… Зевса провина, Для неї ставала нестерпна. Залишивши божі палати, На землю спустилась з Олімпу, І ставши одною зі смертних Гірко слізьми вмивала надію… На землі все померкло від горя… Припинило зухвалий свій ріст… Пожовтіли всі раптом дерева… Життя втратило правильний зміст.
Не було і плодів на деревах, Виноградники всохли на раз, Не родили поля і городи… Повз землею вже голоду жах… Життя на землі завмирало… Скрізь чувся і стогін і плач… Не бачила все це Деметра, Бо туга була на очах. Потухли багаття жертовні, Боги зажурились й самі… Могло так все вимерти просто На всій неосяжній землі…
Та Зевс не хотів для народу, Такого сумного кінця… Бо тоді і Олімпу з богами Участь загрожує ця… Задумався… Як же Деметру Знов на Олімп повернути? …Та всі, хто не був у богині, Тільки розводили руки. - Лише за одної умови, Порадую землю і світ, Як доньку мою Персефону Відпустить похмурий Аід…
І нічого Зевсу робити… Послав до Аіда гінця, Швидкому як думка Гермесу Місія випала ця. І щоб завершити страждання, Людей на прадавній землі… У повне страхіть царство мертвих Миттю Гермес полетів. Володар підземного царства, Похмурий та щедрий Аід, Не відмовив братові Зевсу, Та без хитрощів, правда, не міг.
Дружину він умовив проковтнути, Гранату зернятко і миттю відпустив, Та символ шлюбу в серці Персефони, По чоловіку тугу залишив. Зійшла дружина знов на колісницю І залишивши непривітне царство, На ясні очі рідної матусі Летіло, вже доросле, та дитятко. І радість матері тоді була безмежна… Лилося щастя з неї на весь світ… Удвох із Персефоною Деметра. Зуміла повернутись на Олімп.
- Щоб ти була щаслива в шлюбі, І мати в горі не страждала… Три чверті року будеш дома, А чверть Аіду вірна дама… - Так вирішив великий Зевс и нині Деметра Персефону взимку жде, Весною, влітку всім радіє мати, А восени у смуток знову йде… З Деметрою радіє і земля, Привітне Сонце всім дарує радість, А восени, як Персефоні вже пора… Вкриває землю наче смутком старість. *** Тому й тепер сумує ще Деметра, Бо забарилась донька на біду… Але вона обов*язково прийде. Ну спи, серденько, я піду.
Дякую, Іро! Тільки якраз Ви в Клубі поезії її вже читали. Ще раз дякую!!!
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
та
у Вас 
1
Дуже сподобалось! Дякую!
Це Вам за казку!