Старі люди розказують, а молоді те незнають, Що у лісі на болоті, чиясь тінь вночі блукає, І голосно плаче, і сміється дико, Та частіше кричить беззвучним криком. Що тінь шукає, чого там бродить, Ніхто те незнає, ніхто в ліс не ходить. Та інколи з лісу чути виття, То наче чиєсь страшне каяття, То наче хтось муки страшні терпить, Так що від криків душа болить, Ніхто не відає, ніхто незнає, Що то у лісі щоночі ридає.
Одного разу дід старий сказав, Сказав шо я це знати мушу, Що в лісі тім, козак в бою упав, І погубив там свою душу. Сказав що битва там була, Що сотні душ із тих часів пропало, А ще сказав - Земля їх забрала, І тій землі завжди душ мало.
Та не повірив діду я, Сказав, що бачив він те в снах, Подумав я що то брехня, Вночі пішов я по лісах. Ось і болото, хижо тут, І страшно, наче в домовині, Ось і ріки зелений мут, Не був ще тут я аж до нині. Та лиш спокійно було всюди, Не чути крику, ні плачу, А ось сліди..тут були люди, По тих слідах вперед піду.
Ішов напевне дві години, І тут мене окутав жах, Десь тут були сліди людини, А далі слід йде в болота. Та ні, не може ж так людина, Як невидимка по воді, Іти вперед і не втопитись, На віки вічні у пітьмі. Тут серце стислося від болю, Із жахом я вже зрозумів, Що я незнаю,як додому, Що я незнаю, де забрів. Та раптом у кущах щось чхнуло, Я різко голову в той бік, Та вже нікого там не було, Хтось наче із кущів утік.
Ішов я далі, дуже темно, Уже й незнать котра година, Та враз я з жахом зупинився, Стоїть в болоті домовина. Чорна чорна, як смола, Глухо кришкою забита, Чорним кольором світила, Й чорним полотном оббита. Все у мені затряслося, Я навколішки упв, В труні віко піднеслося, І козак із неї встав. Весь обідраний, в крові, Лише шапка кучерява, Й відбивала у воді, Шаблю місячна заграва. Я згадати лиш молитву захотів в страшний той час... - Чи поможе тут хреститись?, - загрмів козак ураз. - Чи поможе тобі Бог, бо мене він вже забув, Як татари рвали тіло, де твій Бог отоді був? Чом же він, такий владика, мені поміч не послав,-- Його сміх,як мова дика, мене враз залоскотав. Я оговтався від страху, а козак вже й біля мене, Очі в нього ядовиті, і лице усе зелене. - Що ж юначе ти прийшов? - громовито він спитав, Подивився прямо в душу і мене за руку взяв. - Ти боїшся?, - він сказав, - І напевне недарма,якшо впадеш в домовину, Там завжди страшна пітьма, Та скажу, що поки вмреш, щоб літати нічним духом, Ти ще з розуму зійдеш, ніі не затуляй так вуха, Віриш в Бога? не дарма, я тобі скажу, він є, Це ж він сам віддав татарам тіло молоде моє. Ще скажу, що я знайомий, з тим що Бога знає, Він тобі також відомий, той що вік в землі зітхає. Той що мутить розум людям, Бога в собі не лишай, А з ним тим правити ми будем, Ну ж бо хлопче, вирушай.
Підіпхав мене рукою мрець живий до домовини, Та побачив, на болоті білу постать я людини. Хтось стоїть у балахоні,на болоті у пітьмі, Так, стоїть і він не тоне, стало легше аж мені. - Яприйшов забрати хлопця, - привид зразу закричав. Та козак зареготався, і у руки шаблю взяв. - Підійди, візьми, як зможеш,- козак-демон закричав,- Ти йому вже не поможеш, його мій хазяїн взяв.
- Я прийшов забрати хлопця, раджу краще відступитись, Досить крові грішній твоїй, тут у лісі марно литись.
-Не віддам, він мій і годі,- злісно закричав чортяка,- Я беру його в безодню, і за це буде подяка, Відступися,Михаїле, не поможуть туут мечі.
Раптом постріл..і стріла в козака встрягла плечі. Він від болю впав на землю, раптом знявся шум і гам, І ще більше стало темно.. І чийсь голос:- Не віддааам... - Михаїле, що тут робиш, не віддам його тепер, Забираю його в морок,там де правлю я і смерть. Завербую його душу, заберу її собі, Його вбити зараз мушу, не завадиш ти мені.
- Ні..я хлопця забираю,адже я з небес прийшов, Щоб спсти його від тебе, задалеко ти зайшов, Раз уже здолав тебе я, памятаєш ти той час, Як я в небі з апогеєм твою армію потряс. Коли я тебе в безодню скинув на віки віків, Скажу..годі на сьогодні, чуєш ангельський ти спів? Армія моя вже близько, не здолати вам її, Час прийшов, ти бійсь нечистий, вже кінець настав пітьмі.
- Може, Михаїле, згоду із тобою укладем,? Хоч такого ще небуло, щоби ніч скорилась днем.
-Ні, дияволе, не буде, згоди жодної з вогнем, Ще не всі погані люди, ще на світі правда буде, Вижену тебе мечем.
Засвітилось ясне світло, і позаду Михаїла, Стало ще двоє крилатих, возєдналась їхня сила. Три мечі схрестили вгору,засліпило всіх навкруг, Почав загасати морок й відійшов у темінь дух.
- Михаїле, відпусти,- раптом закричав козак, На плечах порвав сорочку й показав ангелам знак. -Бачиш,сатани знак маю, підписв угоду я, Душу я заповідаю, за три роки лиш життя, Підписав я цю угоду, щоб хоч раз ще подивитись, На дівчини мої вроду,не прийдеться вже влюбитись. Відпусти мене всесильний,відпусти,щоб я в полях, Літав вітром надмогильним, на козацьких кургнАх.
- Відпущу тебе,козаче, у широкий рідний край, Та вже більше ти ніколи не підеш до Бога в рай. Не підеш туди де сонце, й твої діти соколята, А лише будеш ридати, в степі вітром ти проклятим.
Я прокинувся вже дома,вже надворі ранок був, Може в сні, а не насправді, ту історію відбув? Та ні, на руках все шрами, і сорочка в будяках, Таки був вночі я в лісі, пережив увесь той жах. Якось вийшов я у поле, пройшов я лиш кілька метрів, Раптом, сповнений весь горем, плач почув я десь у вітрі. То козак отой літає, по степах великих, І ще спокою немає із часів тих диких.
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 1885 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
та
у Вас