Гаснуло сонце, топилось в загравах,
Золотом сяяв Олімп,
Горда пташИна в траві помирала,
Танув останній політ.
Бронзовим плесом світилися гори,
Наче зернятка маслин,
Шилися променем дивні узори
Серед скелястих гардин.
Інколи, стиха, як мати кричала
Тиша долин нетривка.
Байдуже, з сміхом, гачок натискала
Нагла мисливця рука.
В мареві сонячнім гірка блищала,
Наче з монет золотих,
Бісерка крові із крильця упала-
Лебідь тріпнувся й затих.
Вірна подруга, немов по спіралі
В небі збирала кругИ,
Бились розпачливо в небо і далі
Зойки птахІв молодих.
Танув під сонцем скелястий граніт,
Тиша ховала стаждання,
Лебідь, як хмарка, лежить на траві,
В небі кружляє кохання.
Вдарився зойком розпачливий крик,
Сіяв над горами тугу,
Лебідь - пушинка над скелями плив -
Плив по останньому кругу.
І крізь життя буревій, непогоду
Чую той крилечок свист,
Бачу красиву цю птаху і горду,
Каменем ринучу вниз.
| 
та
у Вас 
0
