Щасливий, бо діти вже звуть тебе татом,
В момент, як я заздрю тобі лиш тихцем,
Що й наші могли би також називати
Тебе так красиво... але - татусем.
Однак, не збагнулось усе це завчасу,
А тільки опісля в німій тишинні,
Уже, як сама, підраховую втрати
Самотніми айстрами на полотні.
Десь, ловлячи мрії між стомлених вулиць,
Мігруючи смужками сивих доріг,
Де долі обох, назавжди розминулись
Й останні сліди виціловує сніг.
Розтавши абзацами рідного слова,
Таємним звучанням мелодії сліз,
Шукаючи містом тебе, наче бога,
Мов нитка за голкою, лину навскіс.
Невміло, наївно, розправивши крила
Найкращих бажань, виливаю в вірші,
Ще поки не впали розлуки чорнила
На випрану постіль моєї душі.
Ще поки це небо говорить з землею,
Як я із тобою, сльозами з-під вій,
Ота, що не звуся ласкаво твоєю
І ти із приреченим -"більше не мій".
@Лілія
| 
у Вас 
0
