В брехні реформ не я одна збагну,
Що люди - це всього лише мішені.
І там на Сході падають в траву
Зірками долі.... долі безімені.
Притрушуючи мамам в скроні сніг,
Пірнаючи в війни коловороти,
Ніхто із них чиновникам не зміг
Сказати, критикуючи, щось проти.
І я також, ви вибачте наш Князь,
Працюючі у держструктурі з близька,
Сказати гнівне владі - мені зась,
Точніше - це попасти в зону риска.
Тож я покірно з вибухом планет,
Керуючись наказами й законом,
Таврую шлях вкраїнцям - “денег нет”,
Сказали так мені із того дому
На Банковій... А дощ збіднілих літ
Солоно-згірклий, терпкий до безмежжя,
Затьмарює стареньким білий світ
І відправляє молодість за межі.
Квітучу юність на материки,
Віддалені Олімпи підкоряти
Й лиш згадки, що чекають їх батьки,
Їм гріють душу лагідністю м'яти.
А цього часу вічного струна
Верта акорди ніжності та віри,
Як пам'ять тим, що з нами більш нема.
Отим, що там зірками догоріли.
| 
та
у Вас 
0
