Завмираю на мить, щоб почути осінню сонату. "Ні, таки, мабуть, вальс", - запевняє мене листопад. Поливає дощем парасольок грибочки строкаті І мінорить вітри на північно - поривчастий лад. Силуетом блідим підкрадусь і занурюся в осінь, І порину натхненно у серця її джерело, Де, шумуючи листям, тінь літа надривно голосить, Бовваніє відлунням гірким над промоклим зелом. На долоні тремтить, догоряючи, жовтий метелик Що благеньким крилом розтривожив душі камертон. А до неба, стираючи вицвілі дуги веселок, Ностальгійними зграями туляться крики ворон.
|