На арфах бренькають натомлені еоли,
Праосінь димом розтікається по небу –
Рудим, знекровленим, розгубленим плацебо.
Чи, може, й не було її ніколи?
А зорі вкраплюються блиском амальгами
У тишу ночі, скрижанілу, як розлука…
Здригнеться темінь осовілим перегуком,
І ранок розговіється снігами.
|