Поезія (Alone)

А кров - це просто кров, це як вода.
Нехай тече, а ти - поглянь мені у очі
Й скажи, навіщо тобі та,
Яка зникатиме в вікні щоночі?

Скажи, мій друже, як знайти його -
Де взяти спокій, впасти і заснути?
За що обом нам дали ту,
З якою нам обом не бути?

Куди подіти всі несказані слова,
І як забути її тихі кроки?
І бути як разом, де вже нема
Таких як ми, забутих ними доти?

Чому ти утікаєш знов і знов?
Чому вертаєшся, але не з нею?
Скажи... І не дивись на кров.
Вже час закінчувати кляту епопею

Подайте смерть

Це пащі вікон, чорні коридори
У моїх снах... Холодні ліхтарі.
Холодні зорі і безликі штори,
Що закривають світ в очах Твоїх.

Це твої мрії й мої сподівання
На силу в самоті знайти свободу.
Твої думки про ту безглузду моду
На фальш в словах, в думках, в зізнаннях.

Це лиш іллюзії, порожні, крижані,
Твої, але такі чужі... Чужі.
Це крах, ми в забутті, світ на межі
Нервових зривів уві сні... На дні.

Подайте смерть, верніть нам ідеали,
Верніть довіру зорям, ліхтарям...
Не тим, бо все, що мали - їм віддали,
Подайте смерть - і вам усе віддам

Осінь

Ти все чекаєш, день за днем чекаєш,
Твій погляд сповнени надій стражденних.
Ці дні зі світла зіткані, але зітхаєш,
Чекаючи криваву ніч, й рожденних

Під покровом її криваво-чорним -
Дітей, зірок, що вилиті зі срібла,
Посвяченого кров'ю, і потворним
Тобі здається життєдайне світло

Це з моїх ран розбитих... Білими нитками
Там виткане Твоє ім'я, і досі
Ти від ночей чорнильних, я ж без тями
Від Твого дотику до крику, Осінь

Спорожнілі Душі

Безжально падає в пітьму учора
І подає холодну руку завтра.
Без страху забуваємо сьогодні
Й не помічаєм : догорає ватра.

Та не з дурниць, не із забутих слів,
Не із порожніх і навіщось з нами,
Але для них прожитих непотрібних днів.
Згорає правда, покалічена роками

Самообманів та іллюзій... Все не так?
Ми йдем вперед, а чи сповзаєм в пащі
Безглуздих фраз... Подай мені лиш знак,
Я зроблю крок назустріч. Запитаєш, нащо?

В пустелі "Було" ми шукаємо пропащих,
Пісок втираєм в рани, й як ковток води -
Нам крапля волі поміж клятих хащів,
Куди ми забрели, шукаючи сліди

Отих, що були, тих, що не знайшли
Притулку в небі - і вломилися на сушу,
Щоб загубитися навіки... Не дойшли,
Тож хай блукають спорожнілі душі

***

Длинные волосы зимнего вечера,
Длинные косы и длинные слезы.
Взгляд из окна вдруг становится вечностью,
Взглядом поэта сквозь вечную прозу

Думки
Моє світило заховалось від дощу
У сонну тінь багатоповерхівок.
Занурився у ніч - і дощ ущух,
Зірвавши із очей сто сотень плівок.

Причал думок - мого вікна квадрат
Й жагуча сигарета у пітьмі.
А ми все перетягуємо фраз канат,
Насправді ж всі безцільні та німі.

А завтра знову вічна сонця свічка
Пробудить спогади про біль осінніх днів.
І знов мене, безвільного, понесе річка
Думок про те, чого колись хотів

ІДЕАЛИ
"Не відаючи сили погляядів сліпих,
Ми ліпимо скульптури з мармуру і криці.
Закохуємся в них і мріємо про них,
Самі ж ми перед ними чуємося ниці”
(с) А. Беницький

Ви лиш тому убогі і сліпі,
Прибиті днями і ночами... Тими
Роками - істини правдиві, та крихкі,
Просочені проміннями святими.

Ви ідеали - але вічно смертні,
Відходите на крок - і знову тут.
Ви щирі у нещирості, роздерті
Своїми правдами... І знову глухий кут.

І знов безвихідь клята скалить зуби
З скляних очей, захованих під гримом
Щоденних втрат, що вас цілують в губи,
А потім з ваших вуст виходять з димом.

ПРИМАРИ

За нами - тисячі, за нами гори трупів,
За нами шкіриться ЙОГО бездарна тінь,
Що будить спогади й скидає душі в купи,
Прогнилі кістяки зі всіх сторін -

Зі всіх надій... В могилах зорі каламутні,
І тонуть у Тобі небесні хмари,
Пливуть за небокрай... Колись могутні,
Колись титани, а тепер примари.

Безсилля взяло гору, світ постав -
Й сховався, щоб зализувати рани.
Я ж стлів, а потім смерть мені подав
Твій погляд... Так, все знов іде по плану.

СЕСТРО
"Раньше в Твоих глозах отражались костры,
Теперь лишь настольная лампа, россеяный свет...”
(с) В. Цой

Так, сестро, у твоїх очах танцює Ніч,
В Твоїх очах горять вогні, блукають хмари...
Але чуму від них втікаєш пріч,
А погляд гасне і втрачає чари?..
Твій погляд тліє й тоне, вислиза,
І крила не розкриєш Ти ніколи.
Упаде тінь, і скотиться сльоза -
Уже не вільна, а підвладна долі.
Роки повзтимуть марно, і поволі
Ти зрозумієш, що уже не та.

КАЛЮЖІ

І падали зорі в замерзлі калюжі,
І падали тіні на стіни в кімнаті.
Шукали в калюжах свій відбиток душі,
Коли їхні сестри згорали в багатті.

І падали в небо крилані розлуки,
Не вірили в смертність мої сигарети,
А кров з моїх пальців стікала на руки...
Розбиті дзерка’ла, накладені вето.

Я ЗАКОХАВСЯ В СМЕРТЬ

"Я закохався в Смерть”, - кричать рядки,
Кришить душа, роздерта самотою,
І плаче Ніч, закривши лик рукою,
Сховавши закривавлені роки.

Закривши очі, чую Твою пісню,
Й моя крилата мрія із дощем
Шукає прихистку під листяним плащем...
Розбився день, і Місяць в небі тріснув.

"А я кахаю Смерть, кохаю волю...”, -
Спотворив тишу без надії крик,
І в мої сни Твій реквієм проник.

Запахло кров’ю і бездушним літом,
А я побачив за вікном мольберт,
Де Осінь малювала мою Смерть,
Розлуку з Вами своїм жовтим цвітом.