Земля потроху задубіла,
Як перед бійкою кулак.
Зарився в мул розгарячілий,
Немов з окропу щойно, рак.
Линяти зайцю у цю пору
Колись сам Бог, мабуть, велів,
Щоб непомітним бути зору
Людей і інших хижаків.
У стужу швендяти спокуси
Ведмідь не має і невміч
Узимку стомленій бабусі
Покинути тепленьку піч.
Дивлюся сумно я на біле
Манто на радісній сосні, -
Бо вже у грудні надоїли
Мені чомусь зимові дні.
Я сонцю дав би скільки просить,
І не забув про чайові,
За змогу з хати вийти босим
Та подрімати у траві
Отам під вишнею в садочку
Посеред літньої краси, -
Де днищем вверх чорніє бочка
І сніг всі барви погасив.
|