Падає...котиться...стелиться

Падає..,котиться..,стелиться,

білим сміється хурделиця

з крони зимових дерев,

завжди із нею під боком,

лине невидимим кроком

бравий мороз-кавалер.

Ходять підвечір до міста,

з пензлем чарівно-іскристим,

він їй малює картин,

скло візерунком тривожить,

й посмішки від перехожих,

тануть у сотнях вітрин.

Завжди нечутно для вуха,

щезне метіль - завірюха,

слід лиш залишить навколо,

сердиться парубок, тисне,

й мов від образи навмисне

градус жбурляє додолу.

Падає...котиться...стелиться,

біло сміється хурделиця,

нам припорошує ноги,

в небі з знайомих хмаринок,

танець пухнастих сніжинок:

просить пробачення в нього.