Якби в тему, пригадався фрагмент одиного з моїх давніх віршів: Початок дня... Ось ранішня зоря. Крик птаха - знак, Що сонце вже проснулось. Не спить поет, Глядить у небеса. Душа його розчахнута Всміхнулась.
Кожна палиця має два кінці. Може, це я їх не зрозуміло подав. Бо розраховані вони, коли вже і на сміх, то сміх крізь сльози і мають відношення безпосередньо до сумних реалій нашого сьогодення.
Уміння пожартувати над собою - золоте надбання (поетові вкрай не обхідне). А недоречності швидше від перенаповнення єства емоціями (тоді вони просто не вміщаються у слова). Але, як там співається у одній добре відомій пісні: Все буде добре!
Цей вірш прочув якось глибоко. Швидше не розумом, а якимось шостим чуттям. Просто проплив перед очима, а який приємний відбиток залишив у серці. Дякую.
Гарний вірш, Наталю. Кожний катрен, якісь особливий, автономний, самодостатній. Вірш відображає різкі переходи настроїв у душі ЛГ. Від бажання "коли в серці потреба жбурляти всі вірші в пітьму?" до духовного прозріння - "стільки всього на світі, від чого з'являються крила".
Закінчення (чуть- чуть) я ще б переробив: Теплий сонечка промінь Пронизує душу наскрІзь ...