Люба тема спонукає до серйозного мислення, а така тим паче... Чим відрізняється поезія від прози? Чітким ритмом і римами... Нараз машина протрусила, Ота, що з поля хліб возила. Спішила так на елеватор, Що губив зерна цей аматор.
"Ми гріх один для одного..." Це лепська мініатюра... Та, певно. у вирі почуттів загубилася десь рима... В тобі-пісні?.. Ви знаєте, Ірино, що талант - це праця... Це ключ до Храму поезії, тож не загубіть його... Розкрилля і високого, безхмарного неба!
" З тобою" Це щемний і щирий вірш. Добре заримований, та ритм у ньому кульгує... Змінювати ритм дозволяється її величністю Музою тільки тоді, якщо цього вимагає задум, тобто для підсилення сказаного, а не випадково... Зітреш зайве слово - і рядок бринить...
"В душі гармидер ?.." Кожен повинен берегти свою душу, плекати її, а про поета й говорити нічого... "Ще й мужики трапляються дурні, Ну, ляпнула, -- подумаєш, дурничка..." Ця фраза не для вірша... Вона з вулиці... У поезії не повинно бути дурничок...
Загалом, звісно. цікавий вірш, але... Ось рядок: "І небо істеричне плаче..." А чому небо істериче? Це зовсім випадкове слово, воно тут зайве і не доречне... Далі... "Кава і чай залили всі дороги... " Перепрошую, але це звичайний несмак... Остання строфа майже довершена: Душа у кофтині нового фасону Блукає по вулицях і по бульварах, І падають в небо – калюжу бездонну – Краплини очей моїх карих. Чому майже? Хіба ж небо - калюжа бездонна? Та навіть у велику зливу чи грозу його таким не назвеш... Яким тільки воно не буває... І все ж калюжою небо не було ніколи... Бо це НЕБО! "І падають в небо Краплини очей моїх карих. .." Це прекрасно... Чому? Бо це поезія...
Tримайте свій високий, гідний чин- не запускайте в нього злість і бруд! Славні думки джереляться з душі Вашої, тому й рядки добірні, та й строфи туляться одно до одної... Вітаю!