Світ ніколи не був праведним, та навряд чи й буде колись, бо, навіть за біблійними канонами, ми є вигнанцями з раю, сиріч, відлучені від праведності, аж доки не дозріємо душами між даної нам кари. Напевно, треба творити свій праведний світ у власній душі, тобто старатися менше нею кривити. Це навряд чи зробить праведним світ, але нас бодай перед самими собою хоч на йоту, а зробить чистішими. Гарний вірш, спонукає до великих роздумів.
Смак справжньої ковбаси, згоден, ми скоро забудемо, і не тільки по причині дорожнечі, а й по причині її відсутності на прилавках справжньої. Хіба коли дядько в селі заріже кабана та сам собі зготує.
Колись мав одного знайомого зі столиці, котрий так клявся у любові до рідної мови, що аж на сльозу пробивав. І яке ж було моє здивування, коли почув, як обоє його дітей говорять по-російськи. Напевно, любити мову на словах, це все одно, що любити на словах жінку, завівши з десяток коханок. Любити мову, це, напевно, її ще й нести у світ. Бодай в осяжному тобою просторі. Гарний вірш, веде до роздумів, ще й неабияких.
Гарно примітили, що кохання - це пошук раю між пекла. Або, доточу вже свого, пошук пекла в раю. Це вже як пощастить і як на душу ляже. І яка душа прийде до твоєї душі під іменем кохання. Ну, а вірш, як і завжди у Вашому виконанні - чудовий.
Циганський колорит - це, звісно, романтично. Але, як на мене, я б не хотів такої романтики. Певно, тому, що маю інший менталітет. А вірш гарний, чимось, як прислухатись, нагадує циганську пісню.
Без жартів навіть на війні ніяк. Чесно кажучи, якраз по причині нашого нинішнього стану в державі, чомусь якраз і закортіло вдаритися трохи в гумор. Щоб себе розважити, та й інших теж.