Мирослава! А тобі подобаються власні рядки? Якщо так, то хотів би почути чим. Не ображайся лише, але коли вистачило мужньості дочитати до останнього рядка вірш, зітхнув із полегшенням. Адже, на превеликий жаль, останнім рядком ти поставила оцінку написаному. Було подумав, що ти зрозуміла це...
Піймав себе на думці, що неодноразово бачив подібне і сам. Проте, дивився неуважно, мабуть, якось поверхово. А ось автор змінив кут зору і несподівано побачилася зовсім інша картинка. Якщо перші рядки сподобалися новизною, то закіннчення, на мою думку, відверто програє у порівнянні з ними.
Ці суперечки не випадкові. Адже поезія для людини - один із засобів вираження своєї особистості. Для поета слово - єдина можливість задовольнити власні потреби. Все, що ми говоримо про поетичність будь-якого пейзажу чи явища природи, тільки вказує на пригодність цього чи іншого матеріалу бути ланцюжком між автором і самою природою. Ще нікому ніякими поетичними розмірами або стилістичними прийомами не вдалося донести до читачів справжні голоси скрипки чи флейти, показати блиск сонця чи обвіяти обличчя дійсним вітерцем. Не все вдається зробити словом. Ось і автор у пошуці, йде своїм шляхом. І оце вже радує.
Найважливіше в поезії - становлення власного стилю й голосу. Це відразу помітно за вами. Майстерність письма дозволяє позбутися тріску сухих банальностей. Про неабияку вашу обдарованість свідчать написані вами рядки. Не зупиняйтеся. Торуйте й надалі власний шлях. Нехай Господь допомогає вам у путі.
Шлях у поезію, за визначенням класика, стелиться то із костриці, то з жоржин. До того ж у костриці доводиться плутатись довше, ніж бадьоро ступати по квітах.Це невблаганна закономірність і правда, як увесь ваш вірш.
Алкоголізм поезія не переможе. Із історії знаємо, що буває навпаки. Та закривати очі і мовчати також не можна. А за друзів буває нам соромно, як, напевно, і друзям за нас. Вони або є, або їх зовсім немає. Нас, усіх таких різних, об*єднує любов до поетичного слова, нас із ними, мабуть, спільні захоплення. Не відрікаймося ж від них!
Чомусь не певен, що та особлива людина набереться терпіння дослухати вас до кінця. Спробуйте висловлюватися стисло, безжалісно позбутьтеся зайвого, чим, на жаль, переповнений вірш.
Було б краще все сказати в очі... Проте, якщо вже не вдалося так зробити - не моріть себе голодом, а безсонними ночами більше працюйте над словом, не забуваючи, ясна річ, і про кохання. Тримайтеся...
Ви щасливі уже тим, що знаєте на превеликий жаль.чи будете знати, на відміну від мене, дідову могилку... Куди. до кого йти мені пом*янути пращура? У храм? Не забуваю і до нього дорогу. Тому з розумінням, повагою, терпінням відношусь до місць поминання людей різних віроісповідань.
І кортить щось сказати, та не знаю що. Лише не ображайтеся, Ганно, але нічого не зрозумів із прочитаного на превеликий жаль. Буває, що і мене не всі розуміють. Рідко...
...Я у Литві лиш зрозумів, Що та земля і люба, й мила, Де ще не висох піт батьків, Де наших пращурів могили... Повертайтеся до рідного краю... Не подумки - наяву! Я це зміг зробити колись...
Дякую Вам...А вітряків багато всеж... Не наснилося, і не здалося, А згадалося знов залюбки - Бились хвилі твойого волосся В теплий берег моєї руки... Лише згадки тішать душу. але приємні згадки...Будемо віршувати пережитим, прожитим... Вимріяного - нема. Прикро... Гірко... Важко... Буває...Не завжди - тепер!
Болить, Василю, болить не одному...Чому доля обрала саме нас? Не покоління - народ? і прояснення ніякого, як і не було, так до цих пір і не має цьому. Гнітить, горбить це почуття меншевартості. У девяносто пятому повертався із вірою в ДЕРЖАВУ. А нині кому патріотизм показувати? Сусіди сміються із героя помаранчевої революціЇ... Наївний сміюся і сам. Із себе. Проте, ВІРИ не втрачаю. Із нею живу. Переймаюся вашими болями, із ними живу, розділяю їх...
Здається, що автор здатен на більше.Просто ще не відчуває цього на жаль через закоханість. І він іще своє скаже. Є сенс почекати трохи. Так і зроблю...
Хотілося,що б у кожного із нас була своя мишка,котра могла показати свій світ, про який, певно, ми не здогадуємося,не помічаємо його,не хочемо зрозуміти, що не одні ми грішні на цій землі живемо,щоб у душах наших не помирала віра в щось добре, як живе вона в юній душі оцій. Дитина придумала казку... Діти придумують те, чого їм недодають дорослі. Дай,Боже,щоб це були тільки добрі казки.
Якою б гіркою вона не була, проте, це правда життя. Пригадався відразу В. Симоненко зі своїм дідом... Та і сам виріс без дідуся та батька. Люблю, коли в поезії вигадки небагато, коли починаєш перейматися чужими болями... По великому рахунку, чужого болю не повинно і бути. Біль - він один на всіх. Як і радість. Але це вже інша тема... Ось і весь мій коментар.
Дякую,шановнаТамаро,за увагу.Віршваший поєднує в собі і радісні мотиви, і сумні, а від цього приємно виграє. В нього вкраплена якась світла печаль про щось далеке... Не буду продовжувати боячись помилитися. А від прози вашої я просто завжди отримую насолоду. Щиро заздрю вашій майстерності, талановитості. Це відверто.