Мілкотіння знеможених душ,
ніде плинути "рибі духовній"-
то ріка мала бути, а то в ній
поросло сухоцвіття. Він сущ-
той закон про "любов не убий"-
чи то в пульсі на дрЕві, чи в лоні
(у незроджених сльози солоні)
від тепла би зацвів навіть кий,
а людина...вона поготів!!!
Зоретужить усесвіт стожилий,
Сонце з денності взяте на вили
злобайдужости...хто ж так посмів?!
Перерізані промені вен
зачаттю, що урвано з утроби...
ради чого лишень?! - тільки щоби...
Щоби ЩО ?!!! Незужитих пелен
накрохмалено-зболена суть
дорікає присутністю. Висне
з потойбіччя очима навмисне
погляд...чий?!- мов загущена ртуть.
В голостінні оцім одцвітай,
в безкартинні буття ти- примара,
ти- незбута, порожня як тара...
ти, що вирвала з себе...де плай
З-поміж "там" і між "тут"?- глухотінь.
Серцем стукав би- серця немає...
відридав би словами- дарма є...
- Де ж ти, мамочко?!-
просить молінь
не янгОлик і вже не дитя,
не долоньку здіймає в плачі...
Ох, які ж би ото калачі
залеліяли рване життя?!
у Вас 
1
Скільком життям так і не дали народитися,вирвавши з материнської утроби...Болючий вірш,крик душі...Дуже хочеться,щоб ті,які зважуються на такий жахливий гріх,почули ці глибокі і правдиві слова. 
