Павучки- альбіноси мережили простір часовости,
ошелешено, - білі Аркани зими,- круговертили.
Ізо всіх,- на житейському протязі доль,- випадковостей-
Ти- найнебніше з див, що на вдиху затримане. Стертими
в заметілі слідами, -од наших замрій,- невагомостi,
катулялися зірні сніги і творили екслібриси
на сторінці пречистій, заледве початої повісти...
Перетнулись оббіжниці наших планет - Ти це випросив...
Ти ось виманив босу мене на морози - незчулася,
як обіймами вгрілася серед осклілої вулиці...
до щетинки щоки- до шорсткої тулилась і бУла ся
рідна скроня -претеплою, сонцем налитою...скільки цим-
переспІвом душі із Тобою,- в житті ще зігріюся...
скільки раз ізгадаю мережку павучо-крижинисту,
і "люблю" середзимне Твоє,і мембрану папіруса
споночілого неба, сосну лимурійського виросту,
замурашену срібно бруківку і вир невагомості...
я і нині іще неприземленa хOджу - знечулено...
скільки днів утекло в незворотнє... у числово- пористу
серцевину годинника... вічна любов - незамулена.
у Вас 
0
