…Білосніжною вірою вона вступила в зовсім незнайоме життя. В цьому житті вона вперше покохала, покохала так просто, так банально, та по-іншому не вміла…тому і вважала, що назавжди…тому і боялась втратити його. Вона була ще зовсім юною, зовсім не зіпсованою, яка любила це життя, любила троянди, обожнювала дощ, та кохала його. Від шалених почуттів вона писала йому вірші…писала і просто плакала, ламаючи руки і вимолюючи у Бога щоб він покохав, покохав так як вона… та на серцю було тривожно, від холодних фраз: (які він говорив) - « я не вмію кохати, в мене льодяне серце, ось доторкнись, відчуй…»(сміявся), або - «мені потрібна жінка щоб народила дитину, щоб «вміла» кохатись, щоб було, як то кажуть не стидно з ким вийти в люди…» А вона й справді торкалась, і відчувала…холодні погляди, та не втрачала надії, вона просто вірила, що її любові вистачить на двох… навіть не так…вона боялась жити без нього…або просто ще не вміла… Всі щасливі хвилини які були в них вона проводжала сльозою. Їй хотілось справжнього жіночого щастя, справжньої сім’ї…Вона отримала її, ту сім’ю, те щастя, але як все банально та просто – і те і інше було не справжнє, немов із цукрової пудри, немов із застиглого солоду… …а вона з ним навчилась (а можливо і для нього)бути справжньою жінкою яка вміла кохати, кохатись, яка могла бути дівчиськом, яке не боялось бути смішною, смішною для нього… Солодкосонну ніч змінив прохолодний ранок, і вона як зазвичай проснулась…думала що зазвичай…проснулась і відчула, що все їхнє життя яке вони прожили разом вона завжди щось віддавала…віддавала…віддавала…, і ще трошки і її не залишиться, що все, що відбувалось з ними створювала вона. Вона проснулась, а нічого немає, на душі порожньо, усвідомлення прийшло чомусь раніше ніж розуміння. Те чого вона благала так і не отримала, за плечима не залишилось спогаду хорошого. Охоплювала біль, злість, ненависть…за відданість, за прекрасно віддані роки…В ту мить «біленька тарілочка з голубенькою койомочкою» розбилась…як і розбилось все… почуття, довіра, потяг – а найстрашніше залишилось, залишився побут та життя, засноване на обов’язках… Життя - яке нікому не потрібне, життя – з прірвою в душі, життя - з страшним жалем…Але життя!!!
та на серцI було тривожно і вона як зазвичай прокинyлaсь мeнi спoдoбaлaсь iстoрiя,xoчa цe i мaлeнькa..aлe сyмнa...Сyм мeнi пoдoбaється штyчний,бo вiд спрaвжньoгo- стрax.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
Asedo1949: Пане Іване, час і нині то повзе, то біжить, то летить, як і ця бувальщина, яка вже давно вилетіла за межі Чумацького Шляху, бо як не дивно, час має властивість змінюватись
Asedo1949: Дуже важкі рядки. Серце огортає туга за таких ось героїв. А скільки їх вже лежить в нашій змученій горем, але нескореній землі, та водночас велика гордість розпирає груди
leskiv: Дякую за вірш, надзвичайно боляче читати, але це - війна. Я ніколи не думала, що в Росії виросло таке жорстоке покоління нелюдей. Та й наші ровесники там задурені рашистською пропагандою настільки, що
та
у Вас 
0
