Сни мої тобою нашорошені,
тужавіє серця оболок.
Викотило сонячну горошину
зарево світанку і думок.
Потічкує надрами глибокими
лоскотливе віяння твоє...
Чи весна на мене спала вроками? -
сниво окошила й не дає
ані доторкнутися зіницею,
ані утопити у собі,
солодко у мене квіти тицяє,
волошкує крила голубі,
Дихає гулкими вітрогонами,
ворохобить пам"яти луну ...
О, нагірній саде, із-посоння ми
веселкуєш душу й чужину.
Ти -oборонителю розгілчатий,
Ти - яблукодатель-ворожбит.
Хто тебе розбур"янує й вичистить?
Хто тебе набОсо оббіжить?
Бачиш - у браслети огадючена
і ношу намисто не своє,
Пісня нені холодіє змучено,
стишена татарським кураєм.
Садоньку, мого дитинства прихистку,
листограю і зела творець,
Не повір, коли хто каже: "нехристка"...
притіни нешлюблений вінець,
загорни ми у зелене прОщення,
oмивай у купелі роси.
Юниться отава непокошена...
Снися - повернутись не проси!
| 
у Вас 
0
