Шепоче Осінь ніжно його вустами. Дарує тепле Літо росами-сльозами. Щаслива несамовито ловлю руками Вітер, аби Любов’ю душу напоїти. Ти губишся в моїм волоссі руками ніжності й бажання, займаєш серце знову й знову п’янким вогнем кохання. І заздрить Осінь тремтінню моїх вік, котрі листочками лягають коло губ – цілую палко, як уперше, не востаннє… у тім шаленім стані прохолодного екстазу ти завмираєш й оживаєш знову і одразу. На вушко шепочеш чарівні слова – мовчиш, себе малюєш на мені – на моїм тілі – на тлі простору Вічності й Любовної Снаги… п’янієш. Аби тебе в долонях своїх розчиняла сповнена терпким смаком Жаги.
|