Потяг летить крізь час... Мчить крізь роки та простір. Поки вогонь не згас, Поки не скажуть: «Досить». В кожного свій квиток, Місце в купе та скринька. Потяг дає гудок – Знову чиясь зупинка. Дивишся у вікно – Скільки всього минуло... Наче німе кіно... Наче його й не бýло. А над тобою спить Чиясь мала дитинка. Їй би ще жить та жить! Але її зупинка... Поруч в купе сидить Досить старенька пані: «Це не моя?» – кричить. «Ні! Ще не час! Зарано! Я вам скажу коли! – Рявкнула провідниця. – Ковдру собі взяли? Що ж вам всю ніч не спиться?» «Як же я можу спать? Хочеться вже покою! Рідні в землі лежать, Звуть мене за собою». Ось увійшов дідок, Сів у кутку тихенько. «Де ваш квиток?» – «Квиток? Що ти! Я тут близенько! Я посиджу отут Менше, як три хвилинки! Чуєш, мені гудуть! От і моя зупинка...» Потяг життя летить, Мчиться крізь час і простір. Кожен з нас буде жить, Поки не скажуть: «Досить!» Поки наступить мить І «провідниця жінка», Холодно сповістить: «Далі твоя зупинка!»
Дуже філософсько опоетизований вірш , з загадками і прихованими відповідями , з питаннями і значеннями . Багато художнього змісту і різних асоціяцій , мені сподобався !
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
та
у Вас 
0
Завжди захоплююсь Вашими віршами про кохання. 