Спогад. Дощ

Тут початок

Пахне водою. Вона усюди: на подвір’ї, на даху будинків, на вулиці… і на моєму тілі. Маленькими капельками сповзає залишаючи по собі доріжечки приємної свіжості. Сьогодні він знову був моїм, чи я його… Та яка різниця.Мокре волосся густими пасмами прилипло на оголені плечі, які жадібно цілував, а я тоді думала – Боже мій, як я скучила. А він усе цілувавав, ось так просто цілував, просто посеред двору. А поруч, у самісіньких хмарах, в ритм нашому танцю озивався грім, одночасно з блискавкою запалював знайомі зірочки в очах. Зірочки мерехкотіли, залізали в мою мокру пазуху…
- Ей ти що робиш?
Гукнув Ігор.
- Танцюю.
Задоволено відказала. А коли відкрила очі, то побачила, як він квапливо біжить до мене з курточкою. Одягає мої руки, застібає груди, які важким та таким приємним подихом колишуть світ навколо. Мої щоки порожевіли і надулися, як у дитини, яка міцно спить.
- Ти чого, застудитися хочеш?
Збентежено питає.
- Та це ж дощ.
Спокійно відказую.
- То ж бо й воно.
- Він же перший у цьому році!
- Ходімо до хати.
- Він перший, ти чуєш… Весна!
- Та ти ще й боса?
Питає і дивиться на мої ноги. 
- Я ж тільки з ліжка вилізла.
- Ти як дитина.
- Ти ж знаєш, що я його обожнюю.
- За що?
- За його мокру хтивість. Чого смієшся?
- Задоволено усміхаюсь, як ти вправно мені баки забиваєш. Ану мерщій до хати неслухняна Дитинко. 
Взявся гріти мої холодні ноги. Ні, зпершу приготував чаю, дав до рук гарячу кружку, а тоді почав гріти. 
- Чого смієшся?
Питаю у нього.
- Задоволено усміхаюсь.
- Ні, ти смієшся з мене.
- Усміхаюсь. Зігрілася?
Каже, піднімається з ліжка і йде.
- Ти куди?
- На роботу збиратися.
- Зачекай.
- Що?
- Нічого не забув?
- Неа.
- Неа?
- Ага.
- Ти мене сьогодні ще не цілував.
- Ну, якщо не враховувати останні надцять разів, то очевидно, що ні.
- Справді.
Кажу підсуваючись до нього – ну…
- Що, ну?
- Цілуй, ато сили працювати не буде.

І пішов. 
Каплі за весняним вікном метушились і голосно передзвонювались з танучим снігом, котрий хлюпав ледве зрозумілими словами. Отак перекидаючись думками вони раділи сонячним променям. Велика, простора вітальня посвіжішала, посвітлішала, персикові стіни набули сонячного забарвлення, аж якось запахло стиглим літом, а картинки створені власноруч заграли на променях у близку вранішнього дощу, який стрибав по снігу. Захотілося недумати. Вмостилася на ліжку, як найзручніше, вкрилася мякою ковдрою і почала недумати. Мої недумки понесли мене повз недобудованої хати, прямісінько нашим ще невлаштованим двором, повз невеличкий огород. А далі - понад вишнями сусідів, понад хатами міста, понад Чорною горою, понад Землею, Попад Сонцем. Там не темно і не холодно, не літають комети, не гаснуть зірки. Там просто ніжно - тепло, спокійно і вільно. 
А може я сплю? – було неподумала я. Та ні, в такому випадку звідки б знала, що дощ родом з неба.



Ось бачиш, так у наше містечко прийшла весна. Залізла до мого ліжка аби зігріти. Скоро прилетять лелеки. А може, прилетить саме та, яка мене колись принесла мамі з татом. То я тебе з нею познайомлю. Вона хороша, ось побачиш. А поки я малюю свою весну прямо на стінці у їдальні. І будь ласка не смійся з мене, просто весна закохалася от і зацвіла деревцем з усмішками, сонечком та хмаринкою. Довершила домашній шедевр Зірочка, намалювавши двох метеликів та хлопчика з дівчинкою. Ось поглянь...
Я знаю, що ти зараз думаєш. Від цього знання мені добре. Ні- ні… пальцями не треба трогати, не розчиняй уяву, просто дивися і любуйся дитинством, бо перед тобою, дічинка у маскхалаті(так сказав один чоловік). Ну от, своїми думкати ти розлив чорнило. Як що? Тепер воно невгамовно гратиметься в слова аж до самого ранку, а потім зранку до ночі. І що мені тепер робити? Окрім того як не розмазувати пальцями по тілу… по твоєму. Тобі ж подобається, я точно знаю.

Наступна частина