Коментувати також можна з та

Вт, 13/04/21, 10:00
Меню сайту
Категорії каталогу
Кедик Світлана [96]
Поезія Світлани Кедик. Закарпатська область, Виноградівський район, село Букове.
Рошко В’ячеслав [26]
Кузан Василь [39]
Бабічин Юрій [10]
Вихованець Леся [1]
Ісаєвич Михайло [47]
Марина Алдон [4]
Пальок Анна [79]
Хланта Михайло [18]
Бурдюх Микола [54]
Наталія Степа-Пеньора [2]
Медвідь Марія [1]
Рибар Тетяна [3]
Опитування для Вас:
Де Ви друкували поезію?
Всего ответов: 418

І як без статистики?
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Поети Закарпаття категорії та розділи української поезії, українська проза Кедик Світлана
 

Спогад. Така як є.

Тут початок

– Я зараз попу наб’ю.
– За що?
– А просто так.
– Що, чесно?…
– Ага.
Відходжу на крок від нього, повертаюся спиною, трішки нахиляюсь і кажу – давай.
Він усміхається, підхоплює мене лоскотом…. Падаємо на підлогу і просто цілуємось.
Так у нас починаються будні. Але не завжди, бо зазвичай, день починається в ліжку, одразу після того, як Ігор поспілкується з будильником по мобілці. А тим часом, ранок крізь вікно заходить до кімнати, інколи, променями сонечка, інколи краплями дощу, які ліниво сповзають по склу(приблизно, як я), інколи подихом вітру, який колише гілки мого дорогого Горіху і тоді він починає стукотіти своїми дерев’яними пальцями по даху….
А цієї зими, уявляєш, одного разу, наш ранок засипало снігом. І він не міг зайти до хати. Походив попід вікнами, поблукав стежками двору і втік, бо настав полудень…
Ігор вміє готувати каву, коли хоче звісно. Тому я завжди його заохочую. Приємно ж бо насолоджуватись кавою у ліжку. Але найчастіше він заохочує мене. Бо знає, що мені подобається витягувати його з-під ковдри за ніс запахом кави і дотиком до тіла холодних рук. Ще хвилиночку, будь ласка – прохає. Як же я люблю, коли мене прохають… тому продовжую, стягувати з нього ковдру і лазити по ньому холодними руками. 
Тоді він безупину повторює – ну будь ласка, мамочко, ще…. хвилиночку…тільки мова вже йде не про сон. Правда кава ще не зовсім навчилась проходити випробування часом, бо вистигає. Але нічого, гарячі губи не відчувають холоду, а руки зігрівають чашечку до потрібної температури…
Я вийшла за нього заміж без пропозиції. Ну, він не ставав на одне коліно, тримаючи у руках червону троянду та каблучку, питаючи: ти вийдеш за мене?
Він просто повів мене до загсу… заховавши всю свою романтику у блиску сліз, які капають кожного разу, коли усвідомлює себе щасливим поруч зі мною, кажучи – у мене є все для щастя – ти. Ти – це завжди уособлення нас трьох. А ти думав, що чоловіки не плачуть? Справді, вони не плачуть, а не тямлять себе від щастя. Отак беруть гублять голови у пестощах коханих жінок. І хто мені тут може заперечити.
І взагалі, я не раджу чоловікам мені перечити, особливо своєму. Просто в минулому житті я була чоловіком, тому добре знаю їх психологію, вірніше знаю їх духовні та фізичні потреби, а якщо ще точніше – вмію любити без очікування на взаємність. Весь секрет у тому, що тоді любов повертається до мене силою їх стриманості та водночас і бажання. Саме тоді настає момент, коли чоловік не питає себе варто любити чи ні, люблю чи ні, він губиться в полоні. Для правдивих відчуттів даю волі. У вільному польоті найза-повітніші бажання стають реальністю. У такому стані будь який чоловік не в змозі відрізнити ілюзію від реальності, бо я завжди шепочу на вушко про єдину занадту реальність, яку від перед собою бачить – я. Та це тільки половина секрету, інша половина у самих чоловіках….
Чоловіки люблять, коли їх називають хлопчиками. Але це вже старий секрет – їм подобається бути маленькими, виплеканими, викоханими…. Так може тільки мама. А мама – уособлення Бога(Любові), створює чудо – Життя. 
Тоді дорослий чоловік каже – ти мій Бог, я – твій учень(вчусь любити і відчувати любов), то народи мене – дитину. І я народжую…. Народжую саме такого, якого хочу мати. Він приходить у світ лежачи на мені, шукаючи губами груди, як тільки знаходить, то одразу смакує вишневим запахом. Так, молозиво терпко-кисло-солодке(як молоде вино). Я бачу, як оті перші краплини залазять до кутиків його губ, а далі жадібною слюною сповзають по підборіддю. В цю мить відчуваю дотик теплої та рідкої рідини, яка робить вологою мене всю. І нарешті він заглядає в мої очі, у очі тої, котра щойно його народила. Бачить там своє віддзеркалення і усвідомлює себе живим, але разом з тим стає охоплений бажанням народжуватися знову і знову. Це ж бо приємно жити у моєму лоні, відчувати себе величним Я, коли саме лоно надає тої величі Я – єдина сутність, яка розвиває в собі життя – себе. І от настає мить, коли лоно починає виштовхувати його. Тоді я завжди кажу йому – вір мені і ти народишся щасливим, без почуття страху у ту нейтральну мить між диханням і бездиханністю. Продовжуй відчувати мене – своє Життя. Саме так бездиханність вчиться дихати, і нарешті вимовляє свої перші звуки задоволення. Я просто обожнюю слухати, як він стогне… Хороший слух, це запорука успіху у відтворенні хорошого звуку. Саме для того, аби він слухав з моєї глибини власний голос.
А хтось казав, що чудес не буває. Та саме життя – чудо. А для мене то є невимовне Щастя бути чарівницею без чарівної палички. Коли тебе оточують безліч Метеликів – веселкових, грайливих…. Обсідають моє маленьке тіло живим віночком – розквітаю, розквітаю і так п’янко пахну весною. Він любить мій запах.
Знову йде дощ. Тільки прислухайтесь як капає: кап-кап-ляп-ляп-кап-ляп-кап-ляп-л-л-ля-я-яп-п-п…. Пригадався мультик про Капітошку :). То якщо добре прислухатись можна почути мелодію дощу. До речі, дощ завжди співає те, що ти хочеш почути. Тому не переймайтесь словами тих людей, котрі кажуть, що дощ створює поганий настрій. Просто такі люди забули мультик про Капітошку. Мої любі Капітошки, обожнюю запускати вас до хати через вікно, особливо коли вітром задуває… Інколи, ловлю себе на думці, що я більша дитина за свою дитину. Не тому що люблю дивитись мультики, через те, що оживляю казкових героїв у своїй реальній уяві і починаю жити у казці. Сьогодні до мене прилетів ослик, і я назвала його Мій. Мій прилетів у сяйві зірочок. І ми гралися цілий день. А під вечір він спотикнувся, впав і в нього відірвався хвостик. Тепер Мій ослик без хвостика…. Не пам’ятаєш з якої це казки?
Знову йде дощ. Я люблю воду, навіть народилася Водолієм. Мій знак проявляється в усьому, починаючи від характеру, закінчуючи ванною. А якщо провести пряму від характеру до ванної то можна пізнати людину. Пізнання саме висвітлюється паралельною прямою. Так от, я подумала, чого мені розказувати про себе, краще я розкажу про свою ванну, аби можна провести паралелі….
Інколи, мені подобається бути брудною – отак вимажу себе «сажею», щоб тільки очі виблискували. А насправді, він любить мене писати. Інколи, мені подобається бути гнучкою – отак «пружно розм’якну», щоб вигини були витонченішими. А насправді, він любить мене ліпити. Творить своє творіння водою. Вода налита аж до країв, тому переливає. Випаровується, піднімається білою хмариною крізь стелю прямісінько в небо аби посіятись на Землі молочним туманом. Якщо пощастить – випасти дощем. 
Лягаю. Вода хороший розчинник, правда ж, тому розчиняюсь у ній, як лід, але не тону – маленьким струмочком вимиваю собі русла на його тілі прісним смаком. Він починає злизувати мене зі своїх рук і ніг, бо відчуває спрагу. А я така Жива… і ледь прохолодна, всередині гаряча. Відчуваю його легке тремтіння від морозного дотику мого язика(у річки язик, наче стрічка), перев’язую губи краплинами, бо знаю, що йому захочеться їх проковтнути. Смакує мною на своїх губах, до рота не впускає – не втримається і зїсть. Саме тому я безсоромно залізаю сама….
Бути водою дуже цікаво, мені подобається. Щоразу виявляєш у себе нові здібності, нові можливості, нові відчуття, нові смаки… От сьогодні, я взнала наскільки сильно мені подобається запах чоловічого поту. Мені щодня доводиться повзати по тілу і голубити, і пестити… тільки не мити. Просто він любить митися сам, але мною. 
Лягаю. Вода налита аж до країв, тому переливає, а надто, коли її розбовтую звичайними рухами. Люблю рухатися. Я завжди біжу в одному напрямку – вперед, хоча, коли з іншого краю, то може здатися що назад, тоді у людей виникає ілюзія тертя, а насправді, це кругообіг. Тому я завжди біжу в одному напрямку – тільки вперед. Інколи спокійно, інколи сильніше, все залежить від бажання. Зранку я забажала мати справжній берег, з каміннями, піском і рослинами. Так і сталося, як забажалося. Він дуже щільно складений. Така щільність надає йому твердого стану. Чогось мені хочеться набігти на нього, так неочікувано…. так аби збентежити його однією своєю мокрою присутністю. Так аби він хотів бути обмитий мною. Тоді відчуваю його відчуття. Він би і втік від мене, але може тільки піддаватись, і робити саме так, як мені подобається, бо я є його відчуттям насолоди. Кожен камінець, кожна рослинка надає йому сили і він стає впевненішим, стійкішим…. Сила подобається берегу, тому терпить мене з усієї сили, розуміючи – терпіння запорука успіху. Розчиняю його усього в собі на маленькі піщинки, шаленим тиском, але не зовні, спершу всередині. Тоді підмитий берег тече разом зі мною тільки вперед. 
Лягаю. Вода налита аж до країв. Мильні бульбашки вкривають мене сливками. Ти така солодка – каже мені, і цілує там де є сливки. А вони усюди. Так він навчився дихати під водою згадуючи своє народження. Тому без остраху пірнає у мене за ковтком свіжого кисню. Вода це і є кисень – розуміє це і вдихає. Вдихає мене, а я його – вдих – я, видих – він і навпаки. Взаємний зв’язок завжди приводить до нової сполуки. Називаю її так, як мені подобається, але так чи інакше це плід кохання(взаємозв’язку).Тому ми завжди дихаємо в одне одного. Може здатися, що це замкнутий простір, коли насправді вічність насолоди, тої самої до якої я готова. Я завжди готова до Любові і для. Теперішній стан мені найкращий, але будучи водою пам’ятаєш все. Пам’ятаєш миті народження кожної сполуки, їх розвиток(людина назвала життям) тоді коли набула твердого стану наповнена рідиною газоподібного вигляду, забувши, що видиме тільки образ її уяви. Образ став реальним, але не занадтим, аби бути подібним до прозорої(справжньої, чистої) води. Саме тому інколи я брудна, бо насправді він любить мене писати.
Ходи до мене. Візьми мене у свої долоні, обережно піднеси до того місця де тобі найбільше хочеться… сьогодні я цілюща… і вмивай, вмивай свої очі аби краще бачити. Я дам тобі пригадати мрію, на якій лежить увесь світ – ти. Тому не топчи мене, а ніжно голуб кроками своїх долонь, слідами пальців своїх ніг… я навчу. Повільно нахилися, але не торкайся, розгорни долоню і проводь по мені знизу вверх на відстані. Відстань між моїм тілом і твоєю рукою нагрій бажаним дотиком. Відчуваю, як пальці шукають, наче вимірюють кожну клітинку мене, ти маєш зрозуміти, що кожна клітинка розміром у твою долоню – так найкраще для тебе(ти ж любиш тримати мене у долонях, бо відчуваєш тоді, що я цілковито твоя – цікава ілюзія). Та я тобі дозволяю вірити у власну казку. А тепер продовжуй…. Продовжуй мене вивчати собою. Я в захваті від твоєї наполегливості, тому будь наполегливим, не спиняйся... бо лише так моя температурна здатність може від холоду нагрітися, від жари охолонути. І якщо ти помітиш, що мить кипіння настає передчасно( у мене не в тебе), продовжуй, я дійду до сталого показника заради тебе і ти відчуєш моє кипіння, яке поглине тебе всього – вибухнеш. Обожнюю, коли витікає лава, мені приємний гарячий дотик – обповзає мене всю змією і повільно холоне, так липко наповнює мене. Тепер я цілу вічність пахнутиму тобою…. Бо запах змити не можна, та мені й не варто, краще я очищатимусь, як завжди, завжди від любові – стаю чистою, від твоєї любові до мене. Ти тільки встигни усвідомити, як сильно ти мене любиш, і тоді помітиш моє омолодження. Кажу тобі – гормони щастя, це тільки оболонка, навіть оргазм і то не насолода, а от народжуватись мною – Істина. А Істина в тому, що мене треба пити сирою. 
Хочеш мене? Бери….
Бери цими буквами і складай у власні слова, я відтворюватиму кожний твій жест, кожний твій мовчазний звук. Завжди коли ти заглядає всередину мене, то бачиш там себе. Старайся бути бездоганним, ідеальний образ подібний моєму ледь чутному хлюпотінню, чуєш?…
Хочеш мене? Бери! Бери, бо я готова заповзати губами до кутиків твоїх губ, і ліниво сповзати по підборідді – оглядати своє володіння. Я не тільки твоя – ти тільки мій. А я завжди отримую те, чого хочу. Я тебе хочу.
Твоє серденько б’ється занадто швидко, та не треба бігти, просто йди – повільно, спокійно… Кручу тебе вихором, засипаю сніжинками, які миттєво тануть, тому не дивуйся, що «простирадло» мокре. Бо коли воно висохне, там залишаться сліди – твої і мої. Ми йдемо разом, аж поки ти не втомлюєшся, тоді беру тебе на «руки» і несу.
Солодкий мій, засинай….
Завтра розкажу тобі твій сон. 
   
Гарна погода, для відпочинку, може підемо до лісу – промовила я.
Донечка почувши мої слова підстрибнула від радості і побігла шукати одяг.
Звичайно поїдемо, – промовив Ігор, – якщо ти нарешті відірвешся від листка та ручки.
– Що?
– Кажу досить писати.
– А… я все, я вже все.
– Не може бути.
– Це на сьогодні.
– Знаєш раніше ти була тільки моєю, а зараз…. Як би це пояснити… ти живеш у іншому світі, а тут ти тільки гостюєш. 
– Я ж тобі казала, що я не тільки твоя.
– Що?….
Задумливо запитав.
– Тебе це турбує?
– Що саме – те, що ти не тільки моя, чи те, що ти літаєш? А може, це одне й те ж…
– Нарешті усвідомив.
– Ти багато часу приділяєш своєму хобі.
– Гостювати тут – хобі. А літати – життя.
– Я обріжу тобі крила.
– Ріж. За мить виростуть нові. Краще літай зі мною.
– Якщо ми будемо обоє літати, то помремо з голоду.
– З якого голоду? Від любові неможна бути голодним, але варто ходити впроголодь, аби відчувати насичення.
– А ти можеш говорити нормально?
– А як це?
– По-людськи.
– І тут я згадала себе людиною. Озираюсь і бачу кімнату – звичайні стіни, вікна, меблі….. Виходжу на вулицю і бачу земне сонце. Воно гарно світить і гріє. Та моя сутність залишається Собою, бо я ловлю проміння сонця і заплітаю косу, котра золотим блиском огортає Землю. 
– Я така, як є. Не подобається, то знайди собі іншу.
– Ей, ти що говориш…?
– Хотіла сказати, що всі тортики на смак однакові – солодкі.
– Ти невиправна.
– Я єдина у своєму Роді.
– Оце так! І люблю я тебе саме такою. 
Підходить до мене, обіймає, цілує у щічку. Тоді вона рожевіє. Цілує в іншу щічку. Ця також рожевіє. А потім – у губи. Вони прилипають до його губ….
То ми йдемо, – промовила Віка, – чи до вечора цілуватись будете?!
Ми посміхнулися, миттю одягнулися для прогулянки у лісі. 
Такий аромат, надто сприймається, коли йдеш пішки. А хіба по лісовій стежині можна проїхати автомобілем? Доня загубилася десь між квітів, які кольоровою ковдрою вкрили землю. Навколо дерева – високі та маленькі, кущі та кущики, гриби і грибочки, тварини і тваринки, птахи і пташки, комахи й комашки……
Хороше так слухати запах природи і їсти звук життя. Я йду, він поруч мене – тримає за руку. Його довгі, тонкі пальці ніжно обійняли мою маленьку долоню. Враз мені захотілося бути дівчинкою, його маленькою дівчинкою – сором’язливою, скромною…. Хлопаю чорними, довгими віями, з під яких визирають карі оченята, вириваю рученьку з долоні і біжу вигукуючи – спробуй дожени мене! Він ледь хитає головою, усміхається і прискорює ходу. Моє серце починає стрибати у голій пазусі… Дивно, я ж дівчинка, тоді чого він дивиться на мене таким жадаючим поглядом?…. Нарешті ловить мене. Ми сідаємо на зелений, пишний мох і починаємо шукати поглядом донечку. Вона, як справжнє дитя Природи спокійно гуляє лісом. 
Знаєш, мені так набридло ходити на роботу, – промовив він, – хочеться спокою, затишку…. хочеться відпочити від повсякденної метушні, просто… просто бути вдома, бути з вами. А то працюєш, крутишся, як білка в колесі, а Жити й нема коли…
– Ти думаєш, як людина…
– Так, бо я людина. А хіба можна якось по-інакшому думати?
– Треба думати, як Бог.
– Що буде, якщо кожен почне вважати себе Богом?
– Буде Рай, якщо кожен вважатиме себе Частиною Бога, аби думати як Він.
– То по твоєму я маю бути задоволеним, навіть, коли падаю з ніг, бо виснажений…
– По-моєму ти маєш бути просто задоволеним – або одне або інше.
– Як так? 
– В усьому треба бачити тільки позитив і розуміти, що тільки – це так багато. 
– Багато!? Я хочу багато? Так, я хочу багато від Життя.
– Навіщо? Навіщо тобі багато, коли можна мати Все, треба тільки спочатку визначити для себе чим являє собою те «все». Тоді ти не береш від Життя, а просто Живеш.
– Як у тебе все просто…. Хто ти?
– Та, кого ти любиш.
Він подивився на мене, опустив голову на мої коліна і мовчки прошепотів – та, котру я люблю.
Знаєш, мені так набридло ходити на роботу, – промовив він, – хочеться спокою, затишку…. хочеться відпочити від повсякденної метушні, просто… просто бути вдома, бути з вами. А то працюєш, крутишся, як білка в колесі, а Жити й нема коли…
– Хлопчику мій, ти неймовірно Щаслива дитина.
– Ти назвала мене хлопчиком!? Так, я щасливий, коли ти отак губиш пальчики в волоссі…. 
– Тоді я губитиму їх завжди.
– Мамо! Там гніздечко! Отам високо на дереві!
Вигукнула доня.
– Добре, Сонечко.
– А там є пташенятка?
– Мабуть ще ні, але будуть. Присядь коло нас. 
Донечка вмостилися скраєчку на шматочку пухкенького моху, котрий став нашим затишком наївного, дитячого Життя. Навколо шуміли дерева гомоном рідних листочків, промінчики весняного сонця залазили в душу крізь їх пишні крони і часом лоскотали, а неподалік чувся дзенькіт струмочка, який звивався мною поміж берегів – тільки-но прокинувся і нестримно забажав побавитись у Річку…. Я все ще губила пальчики в волоссю, коли маленькі дитячі рученята тицяли прямісінько в небо і воно ставало голубішим, а ніжки витанцьовували танок спокою – мить яка поглинула нас серед самісінького лісу. Тоді усвідомлюєш насправді Життя, оглядаєшся, бачиш себе нерухомого десь там, серед буденності людської, серед метушні і неспокою і думаєш – людина живе у течії спокою та рівноваги, треба тільки відтворити реальність миті. Особисто я, відчуваю її і даю відчути іншим, усім тим, котрі прагнуть мене, бо не бояться потонути. А хіба хтось знає – чому океан не виливає, якщо усі ріки стікаються в нього? Хіба хтось знає – чого під кригою вода тепла, замерзає й тане при одній температурі? Хіба хтось знає, що кипіння це не сто градусів, а тільки вісімдесят? Хіба хтось знає – чого саме вода є оболонкою Землі? Хіба хтось знає, що людина – середовище для розвитку Духа? Інакше на Землі не було б гарячих джерел, а в тілі людському – крові. Чого температура всередині завжди більша за зовнішню? Хіба хтось знає, що любов до води здатна відновити Природу, бо вода то є кров планети, навіть тоді, коли пахне нафтою, бо має темний колір. Тоді чому кров червона? Це у людей кров червона, а у Бога вона прозоро-синя, як чиста вода. Я є складовою всього Всесвіту, з Мене почалося Життя. І якою б не була форма суть завжди одна – прочитала власну думку. Тільки б устигнути записати….
Знаєш, мені так набридло ходити на роботу, – промовив він, – хочеться спокою, затишку…. хочеться відпочити від повсякденної метушні, просто… просто бути вдома, бути з вами. А то працюєш, крутишся, як білка в колесі, а Жити й нема коли… Ще би дім добудувати, започаткувати більш прибутковий бізнес… У мене в кишені десять гривень…. 
– А ти в портмоне дивився?
– Жартуєш, а я серйозно.
– У мене он є ще 10 копійок….
А в мене в копілці також є гроші – вигукнула Віка.
Ну як тут йому не усміхнутись. Сміється і каже:
– І що мені з вами робити – двома маленькими дівчатками.
– Просто люби.
Ми цілий день гуляли лісом. Високі буки наче розмовляли з нами гомоном гілок, а листячко перешіптувалось з вітерцем словами. І я випадково почула секрет успіху в Житті. Виявляється, що Життя і є успіхом, а секрет – Життям. Тої миті на нашій дорозі зустрівся старий-престарий Дуб з моєї казочки «Природа». От вже зраділи ми – підбіггли до нього, привіталися чемно, обійняли. Тепер ми стали мудрими? – спитала доня.
Звісно, адже Дуб дуже хороший, і ділиться своєю мудрістю з тими хто його любить, – відповіла я.
– А всі інші дерева?
– І вони також.
Тоді наше дитя підходить до кожного дерева і починає любити. Але маленькими рученьками не полониш в обіймах увесь світ. Тож, вона бере нас за руки і починає крути в таночку приспівуючи: Мама, тато, я – дружная сім’я.
Сонце в небі грає,
Крутиться Земля – 
Природа оживає – Мама, тато, я….
Річечка грайлива 
Вибирає шлях,
Пухкесенька хмарина 
Проводжає нас .
Могутній ліс ховає
Вітер у листках –
Казочку читає 
любим діточкам.
Мама, тато, я – дружная сім’я.
Сонце в небі грає,
Крутиться Земля…

І давай по-новому.
Хотілося залишитись там на цілу ніч аби згодом зустріти лісову Зорю. Кажуть, вона просто чудова і так солодко пахне ранково-весняною росою…
Мені не хотілося вечеряти. Бо хотілося писати. Нагодувавши їх поцілунками та пестощами до схочу, я мишкою вмостилася в старенькому кріслі, вкрилася теплою, пухкою ковдрою, і взяла свою дорогу Ручку та купку чистого паперу. В хаті стихло – заснули. Люблю спокій і тишу. В голові промайнули думки протягом дня, ті які треба встигнути записати і ті, які треба встигнути записати. Мимоволі пригадала нашу давню розмову. Він якось зненацька повернувся додому(щойно пішовши залишивши мене з донею спати), тихенько увійшов, саме тоді, коли… коли ми плакали з Ручкою. Наші сльози падали кришталиками на папір і вмить ставали в рядочок буквами-словами. Він спитав мене:
– Ти знову пишеш, ну скільки можна? Чому ти не можеш бути просто, просто…
– Собою. Ти хочеш сказати, собою?
– Так.
– Це і є я.
– Але раніше ти не так, не настільки…
– Раніше… Тепер я віднайшла Себе, розумію сенс Життя і хочу розказати іншим.
– У інших свій сенс. Іншим це не цікаво, ти не думала ніколи?…
– Знаєш, у світі є одна людина, якій цікаво – я. І є людина, якій я небайдужа – ти.
Він подивився на мене більш не спроможний сказати нічого. Просто обійняв мене міцно-міцно, поцілував у лоба, кілька хвилин мовчав, крізь сльози усміхався. А по тому тихо промовив – моя маленька дівчинко, ти така наївна і чиста, така світла і вільна у своїх польотах, що мені хочеться літати з тобою. Але ще більше мені хочеться захистити тебе від тебе ж самої. Ну не можна так страждати через всіх інших.
– Я не страждаю. Я щаслива.
– То це я бачив сльози щастя?
– Так.
– Вони надто солені.
– А я не просила тебе їх пити.
Він заглядав у мої очі, які сяяли блиском самотнього щастя. Тоді мені стало його шкода, бо прочитала думки в яких він боїться мене втратити. 
– Ну і за що ти мене любиш?
– За те, що ти така.
– А яка я?
– Ну, така... така, як ти є.
– А яка я є?
Він усміхнувся, подивився на мене, обіймаючи ніжним поглядом і промовив:
– Моя, ти моя. Я люблю тебе за те, що ти в мене є, просто є...
– А за чим ти повернувся?
– Я, я… а ні за чим, просто захотів до тебе.
– То залазь під ковдру. 
Ми спали, а ранок великими очима зазирав через вікно, прокра-даючись, крізь застелену штору. Йому було холодно, бо йшов дощ. Дощ стрибав у великі та маленькі калюжі, прискався, зовсім не боячися обвалятись у чорній грязюці. Та йому байдуже було, він же дощ, мокрий і грайливий. А ранок любив бути сухим. Мабуть тому, кожного дня, залізав до нашого дому і будив нас. Ніжно так будив – пестощами, поцілунками, запахом щойно звареної кави. Навіть у ліжко каву приносив.
Часом, я не розуміла, що приємніше – прокинутися в його обіймах, а потім випити каву, чи прокинутися від запаху кави, випити її а потім сховатися у його обіймах. Так, чи інакше, ранок приносив мені щастя. Я пила його замість тої кави, губилася у ньому, як в його обіймах, а часом засинала на плечі у щастя. Ото прикладу голівку, темні пасма волосся ляжуть на його... поцілую його... ніжно так поцілую, пристрасно, покусуючи...і засинаю. Мені сняться сни – рожеві, біло-голубі. Сни сміються, і я сміюся у вісні. Тоді він на мене дивиться, ледь торкаючись гладить оголене тіло і мовчки щаленіє... А ти колись гладив щастя? Воно таке ніжне на дотик, таке м’яке, пухке, тепле, а часом гаряче, таке гаряче, що в кімнаті пашить жаром, жаром розпаленого тіла. Вдихаю той жар і в цілому домі стає тепло, навіть, коли надворі йде дощ. 
А того дня ранок, як завжди нас розбудив і лишив на самоті. Коли ми самі...
У нас прекрасна самота, прекрасніша за ранки, а головне – справжня, чиста, наївна, віддана. Боже, яка в нас віддана самота!...
Часом не розумію де мені затишніше – у тій самоті, чи в його обіймах, у обіймах щастя?
Ми завжди пізно встаємо, прокидаємося рано, а встаємо пізно.
До поки я лежу він не спроможний піднятися – я його не пускаю. Ні не тримаю, просто не хочу відпускати. Ніколи його не хочу відпускати. Тримаю при собі, в середині себе, навіть тоді, коли його поруч нема. Я така...
– За що ти мене любиш?
– За те, що ти така.
– А яка я?
– Ну, така...така, як ти є.
– А яка я є?
– Моя, ти моя. Ти тільки моя. Я люблю тебе за те, що ти в мене є, моя...
– Та ти егоїст. Мій чоловік егоїст.
–Чому?
– Бо не хочеш мене ні з ким ділити. 
Усміхається. Бере мене – маленьку, тендітну до своїх рук і починає лоскотати – вушко, шийку, «персики» – він їх так називає, і не тільки нази-ває, а їсть стиглу м’якоть, ковтає солодкий смак і п’яніє від нього... Він завжди п’яний, а я над сміюся, сміюся і додаю хмілю. Мені приємно, коли він п’яніє від мене...
– За що ти мене любиш?
– За те, що ти така.
– А яка я?
– Ну, така... така, як ти є.
– А яка є?
– Моя. Ти моя. Я люблю тебе за те, що ти моя, що ти в мене є...
– За що ти мене любиш... ?
  Але ти не подумай, ні, я не вмію любити вухами, це зовсім не правда про жінок, бо у жінок своя правда – люблю відчувати і Духом і слухом Любов. Та я не про це, просто цей спогад нагадав мені мого давнього друга на ім’я Щоденник. От і не дивно, що мені захотілось його побачити, тож я митнулась по кімнаті туди-сюди, заглянула в усі творчі закуточки і таки знайшла.
Щоденник друг моєї юності, лежав собі злегка припорошений на поличці між книгами і купою всякого паперу, лежав і певно чекав, коли його знову відкрию. Тому я обережно взяла його до своїх рук, обійняла притулила до грудей, аби відчув знайомий стукіт рідного серця. А я точно знаю, що він відчув. А вже тоді розгорнула зелену обкладинку звичайного шкільного зошиту в клітинку. Там рядочки налізають один на одного інколи гарно вимальованими буквами, а інколи, поспішними. Але від цього почерк не змінювався, незмінно лишався наївним. На першій сторінці приспаний вірш ще солодко сопів, мені не хотілось його будити, тож лише торкнулась нього ніжним рухом білих, маленьких пальчиків, поніжила і перегорнула листок. Кожен перегорнутий листок навалювався на мою свідомість силою силенною спогадів і так немайстерного, часом незграбного написання віршів – юних, романтичних, до нестями закоханих у хлопчиків. Мимоволі подумалося – та я завжди любила хлопчиків. Тоді – маленьких і зараз – маленьких, незважаючи на ширину їх чоловічих штанів. 
Поміж тих дівочих думок я зненацька виросла і стала дружиною, одразу не зачепивши своє цнотливе жіноцтво. Почала читати вголос…
 
26 лютого, на дворі мороз, йде сніг, з самого ранку. З самого ранку я вдома сама. Як зазвичай, прибрала в хаті, розвела вогонь, митнулась сюди-туди і от, сіла писати. Зараз близько другої години пополудню. Чомусь химерні думки, наче, опанували мною, думки про життя, про світ, про людей, про нас з Ігорем. Цієї ночі я знову буду сама, знов буду лихо спати без людини до якої дуже звикла. Сама розбудила, нагодувала, кошик з їжею дала випроваджуючи його на сумлінну працю, випроваджуючи з проханням повернутись скоро, бути обережним, випроваджуючи поцілунками. І як тільки заревів двигун автомобіля, він наче зірвався з місця залишаючи за собою довгий слід на мокрому подвір’ї, забігла до хати, сховалась у ковдрі ще теплого ліжка. Його не буде аж цілу добу. Знов, як і декілька днів тому назад, цілу ніч горітиме лампа, під подушкою у мене буде лежати образ Діви Марії з Ісусом, а я молитимусь, помолюся і засну, засну і прокинусь... Прокинусь рано, ще трошки і він буде вдома. Трошки побуде і мабуть знов на роботу, тоді я чекатиму вечора, і лише потім частинка нього залишиться мені. Він працює заради сім’ї, заради неї нею ж і жертвує. Я розумію, як має розуміти любляча дружина, та чи на довго вистачить мене такої. Та чи на довго вистачить мене такої? В той час, коли хочеться уваги чоловіка, його любові, хай лише поруч буде, хочеться відпочинку, його відпочинку від праці, мого від чекання. Та тільки, хочеться народити дитину, виховати її, дати можливість учитися, якої сама не мала, хочеться жити, а то все працюєш й працюєш, а жити й нема коли, хоч то і є життя. Кожен раз, коли його нема, дім стає таким спустошеним, наче втрачає дух життя, просто забудова у одній із кімнат якої загублена я. Загублена в смуткові чекання маю бажання заснути і прокинутись коли поруч буде він – обніме, попестить, усміхнеться щиро, а може чомусь і заплаче в душі, я пригорну до себе, до серця. І так, майже, завжди, проводячи довгі вечори на самоті, інколи поплачу, а інколи мене розпирає від жалю до себе, і в цю мить, здається, прийде і нагримаю на нього за пізню годину. Та тільки-но грюкнуть двері, у них з’явиться він, подумки за це подякую Богу, і про Бога забуваю, гублячи себе в турботі про чоловіка, в нашій любові. Може ти й не повіриш, та до цих пір, у нас не було сварок, ані найменших суперечок. Боронь Боже наврочити, бо мені аж самій дивно, так приємно дивно. Чомусь дивлячись на інші сімейні пари інколи лячно стає, стає лячно, коли бачиш, більше того, розумієш, відверто сказати, їхню дурість. Чи то люди міняються, а міняються під впливом різних життєвих ситуацій, та річ не в тім, хочу сказати, що та зміна міняє відносини між двома люблячими серцями. От і лячно стає, бо може така зміна чекає і нас? Може, як багато інших матерів, стану більш знервована, втрачу терпіння, от і виходить, що для чоловіка буду нестерпною. А може, фінансовий не добробут дасть за себе знати, коли сама розумієш: нема, неможна, а дитині вкрай важко пояснити. Якби ж то людина могла застрахуватися від невдачі, від болю. Вона може, її страховка то є Любов. Гарно прозвучали марні слова, чи не правда? А єдина правда в тому, що така вона і є наша правда.
Березень місяць. Часом сонячно, навіть тепло, а часом морозно. Та все одно заметушились люди, ожила природа – зазеленіла трава, подекуди розпускаються бруньки, подекуди цвітуть дерева... Кожна жива істота, немов, ховається від усього в перших, теплих сонячних променях. Так затишно. Тож весняним днем, сівши відпочити від невеликої роботи, відчула щось дивне – тук-тук, мамо я тут. Дитя заворушилось. Певно тепер має бути велика пауза, бо я не знаю що сказати, не знаю як передати те відчуття радості що у тобі зародилось життя. Не знаю, не вистачить слів. Може, коли б ти побачив сльозу майбутньої матері, сльозу щастя, певно, вона б і стала тим єдиним словом. Словом, коли він не відриваючи руки від живота слухає – тук-тук, своє маленьке тук-тук. Дивно, дивними здаються цілком природні явища. Чому? А лишилось уже недовго, коли на світ з’явиться маля, я так дуже цього хочу, і напевно ще дужче боюсь. Молю Бога аби не залишив у ті хвилини, от чого я боюсь, не болю – мене спустошеної Богом, самоти. У ту мить, хочу бачити рідне обличчя, голос рідний чути, тримати в руці його руку, тільки не хочу завдавати страждань і йому, бо аж занадто сильно я його люблю.
Якась сила душевних переживань уже певний час панує наді мною. Усе про одне торочу, і сяк і так, якось по інакшому, але про одне. Часом, набридає, часом, хочеться облишити, хочеться дописати, та кінець якийсь невизначений. Думаєш, не було спроби нафантазувати? Та якось воно не так, так нещиро, не по-справжньому, тож лишається жити.
Живу і розумію – я щаслива. Живу і розумію яке нікчемне життя. Вчора зустріла шкільну подругу, стали розмовляти, дещо згадалось, дещо взнали одна про одну нове. І не помітили, як перед очима промайнули усі ті роки, не помітили, як поступово дівчисько стало підлітком, дівчиною, жінкою. Не помітили як у кожної з нас сформувалися певні риси характеру, та все одно, ми лишились собою. Нас було четверо, четверо подруг, певно близьких, принаймні так здавалось. Та інколи ті відносини ставали потребою, або звичкою, чим завгодно, тільки не дружбою. Бо ніхто із нас не знав таких понять, як щирість, довіра, увага, вміння слухати, говорити... А скільки є таких як ми? А скільки є лихого колосу у засіяному пшеницею полі? А скільки у колосі є лихого зерна?
Час від часу, ні, дуже часто, звертаюсь до своєї майбутньої дитини, просто кладу руку на живіт і кажу: будь доброю, щирою, чуйною, люби Бога як Бога свого і єдиного, будь розумною дитинко...
Знаю, безглуздо, та певно, я завжди була якоюсь не такою як вони, це мене пригнічувало, врешті решт стало комплексом неповноцінності. Коли ти розмовляєш із Богом, розмовляєш з собою, розмовляєш із людством, коли любиш чоловіка аж до болю, до болю того, що зараз його біля тебе нема! Починаєш розуміти яке нікчемне життя, облите брудом людської пихи і зневаги, коли за пазухою тіло, а в тілі збідніла душа очікуваного, багатого життя. А насправді ж хочеться спокою, любові, тепла... І так незбагненним для тебе стає Бог, слова про суд Його, бо Він вже осудив – прирік не на життя, а на виживання. Невже може бути страшнішим судний день, день, що триває тисячоліття. Із кожною годиною насторожує нас, бо колись, настане захід сонця, за ним ніч. Боже, я ж темряви боюсь…Якось нудно проходять святкові дні, так, уже Великдень, нині 16 квітня. Як на вихідний, ми прокинулись рано. Я дуже люблю ту ранкову мить: він ще солодко собі сопить, тримаючи мене в обіймах, очі закриті, які цілую, цілую губи, гладжу, він у мене наче кіт – любить ласку, певно я його Мурка. Поніжившись у теплому ліжку я встала, приготувала каву. Боже мій, так затишно, так добре, спокійно... Та аж ось, зненацька, у той спокій увірвалось буденне життя – подзвонили, що треба на роботу. Мимоволі він одягнувся, мимоволі поїхав, я залишилась одна. А саме тоді, непотрібні спогади мучать. Той прикрий випадок затаївся десь у глибині моєї душі, закарбувався в пам’яті, боюсь, аж до самої смерті. Боже, я вдячна за чоловіка люблячого, за дитину, за життя яким живу. Але ніхто не знав мого болю, не відчув його, не відчуває навіть і зараз, ніхто не боровся зі мною за здоровий глузд, за те, щоб якось не вчинити собі зле. Навіть Ігор, бо я ховала сльози, тамувала біль самотужки, лише щоб не завдавати болю йому. А зараз, вже не можу, хочеться кричати, як скажена, ну той що, лише б якось звільнити душу, ні не від зла, від приниження, від болю того. Кажуть, пізно ніколи не буває, та все-таки пізно. Може саме тому хочеться відчути себе єдиною, люблячою, бо так знаю, що я захищена і вже ніколи, ніким не буду скривджена. І це не примха, це потреба, потреба, якщо можна так висловитися, у надмірній увазі чоловіка.А після всього вирують інші думки, в яких розумієш, що не встигаєш за життям, аж занадто швидко воно мчить, чи може ми занадто повільні, а може і одне і друге. Та чому схиляєшся до думки, що мчить воно якось повз тебе? Паскудна думка, можна сказати зайва. Та чомусь, дуже часто, зайве стає частиною нас: зайві думки, зайві передчуття, зайві вчинки... Коли я сама, сон то приходить, то раптово минає. Кожен раз прокидаючись серед ночі, відкриваю очі, вдивляюсь у простір кімнат начебто щось там бачу – темряву. А потім розумію: ліжко пусте, я одна. Та ранок настане, сонячні промені осяють кімнати, зашурхотять листям дерева, защебечуть пташки, ледь прохолодний вітер, наче, погладить ще сонне тіло, залоскоче душу прикрістю – чому я не небо, чому не земля, чому я не квітка, не росинка на траві, чому я...Отакі ми є люди. Може, коли б відвертість просто сипалася з наших вуст, світ був би щирішим. А може, і на краще, що вона кишить у глибині кожного з нас, бо у багатьох випадках то є піклування. Тож піклуймося одне про одного, піклуймося щиро. Плекаймо те найменше з найвищого, в розумінні любові, в розумінні самого розуміння, бо не збагнеш як скінчиться, скінчиться усе – і людина, і світ, і життя.10 липня. Вже п’ятий день спекотно, навіть ночі аж занадто теплі, хоч і продуває вітерець, та якось не прохолодою, а ще більше пашить жаром. Вже близь до вечора, скоро зсутеніє, настане ніч, а потім ранок... Нетерпляче проходять дні, коли знаєш, що скоро маєш народити – місяць, лишився місяць з лишком. Я стала вже геть кругленькою, виріс животик, стало важко нахилятись, інколи дихати, важко сидіти, навіть лежати, а надто коли дитинка ворушиться, і ніяк не вгадаєш, чи то ніжка, чи кулачок, усе штовхає й штовхає, часом боляче, але приємно. Я намагаюсь уявити собі день, коли настане час, та ніяк не виходить. Поки що, найкраще виходить боятися, підсвідомо гублячи себе у світі ще невизнаного болю, у світі незнання, де вмієш тільки переконувати себе – усе буде добре. Продовження цієї частини


Додав: svetakedyk (29/06/09) | Автор: © Світлана
 
Розміщено на сторінці: Кедик Світлана
 
Переглянули твір - 1869 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 2
avatar
1 Did • 00:15, 01/07/09 [Лінк на твір]
Відкриваєш нам двері у свій дім, дозволяєш мандрувати по кімнатах, знайомиш із рідними, примушуєш вивчити твої звички і не соромишся зовсім чужих очей, коли вони починають роздивлятися тебе ще сонною...
Поза увагою не залишаєш ніяких дрібниць.
Зараз і я на ліжку почну недумати, щоб спробувати розібратися із своїми недумками, а вони, переконаний просто, будуть уявляти прочитане мною на ніч.
Умієш...
avatar
А якщо глянути глобально, то нашим спільним домом є Всесвіт, на більш меншому мастабі - Земля. То виходить ми всі одна родина. Тому насамперед, не шукайте Світлану Кедик у написаному, а шукайте - Душу. Бо читаючи Читач відкриває грані, куточки, закуточки... власної Душі, поринає в неї.. намагаючись віднайти прекрасне. Це просто емоція, але нас тільки велична на скільки тобі дозволяє власне Я.

Дякую за перечитування, за вдгуки, за те, що Ви є.

З найкращими побажаннями.
Усе попереду, сподіваюсь, Ви залишитесь Читачем Спогадів



Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


   


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
Гімн села Велика Олександрівка "Чуб...
00:03:41

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz