А він крутить мене у біднебессі в хвилинах течії, рожево-ніжним сплеском ковтає вуста мої від миті аж до миті… Я танцюю свій стрептиз… - Коли я щось роблю надворі, то хочу аби ти була поруч. Усміхаючись кажеш, береш за руку і ведеш за собою. А на дворі ніч дивиться липневими зірками. - Це називається привласнив :) - Це називається люблю :) А на дворі ніч дивиться липневими зірками. - І що ти робиш? :) - Обіймаю свою дружину. :) А на дворі ніч дивиться липневими зірками, місяць малює кола – відблиски поцілунків. Люди кажуть, що я щаслива бо у мене в горщику на дерев’яному, широкому підвіконнику росте папороть. Вона декоративна. І взгалі весь декор мого дому створений з щастя. Я на початку малюю ескіз, дехто називає планом, а вже тоді зафарбою буденність життям. Вчора вибрала шмат своєї папороті і віддала людині, попросивши: посади її в горщика, постав там де багато сонця, поливай і не чіпай руками. Зазвичай не треба брати чужого щастя, але моє хороше, тому бери… Кожного ранку я хочу дарувати тобі усмішку і ловити відблиск твоїх дитячих очей, хочу дивитися в них, як у річку(рідну сестричку) аби впіймати водоспад(братика), коли сонечко посіє промені теплом вийде веселка, отак вигляне з-за неба, підморгне і почне бавитись кришталиками, чи кульками, які люди тримають в долонях. Ой, обережно, не впусти. - У тебе теплі руки. - Ти щастя тримай, а не мої руки. - Та я про нього й кажу. - :) - Нащо тобі це все? Хіба ти не можеш бути, як усі? - Я і є всі. - Та ні, ти унікальна. - В порівнянні з ким? - З усіма. - Значить з собою.
Дуже давно я почала писати свою казку, ще з першого минулого втілення. Звісно, після першої смерті я надала втіленню озаку «пере». Мені сподобалось, от і перевтілююсь. Ти можеш не вірити, та й не варто вірити моїм словам, тоді я була, я була маленькою, але впливовою «чорною дірою». Мені хотілось привласнювати усе навколо єдиною своєю силою думки – притягувати. Та навколо нічого небуло окрім мене і навіть навколо не було. Не було холодно, ані тепло, ані погано, ані добре… бо визначень таких не існувало і таких також. Так це був… ні, не початок, то був кінець. Виявилося, що я кругла у формі трикутника. Хіба так буває? А хіба буває не так? І щойно я кинула цю думку в нікуди, як шнурок розв’язався, і на шаленому бігу бігунця я впала і поповзла змією залишаючи за собою слід невизначеного світла. Виявилося, що навіть у «чорної діри» є тінь. Прикро відчувати себе неособовим предметом – так навчилась відчувати. Запам’ятай цю мить, бо це народження емоції. Мої імпульси так пульсували, що ставало жарко. Вони клекотіли всередині мене дивні думки, наче сучасний коваль мистецьку браму. І таки викували довгий язик. Зап’ятай і цю мить, бо так народилось Слово. Слово мовчало у німому грохоті почуттів аж до наступної миті, яку ти маєш зап’ятати – хотіти. Тоді подумала - я тебе хотіти. Вийшло бажання, прямо зі Слова вилізло, як дитя з утроби матері. Я його бавила: колихала сподіваннями, сповивала надією, гріла вірою, бо Слово те було Любов. Воно текло далі – по спіралі. І чому мене люди бояться, вони ж також колись повзали і черевом злизували пилюку? Може тому, що я надто товста і чорна і з вусами великого сома? Та це пізніше, набагато пізніше, бо людина ще не людина, а шмат незформованого ядра. - Ти хто? - Протон. А ти? - Нейтрон. - Давай кохатися. Запропонував електрон. Це надто складно уявити, тому не уявляй, вважай, що я зїхала з глузду. Запам’ятай ще одну мить – моє тіло. Зараз-зараз, намалюю вигини, тільки Дух вдихну. - Тепер упізнаєш? - Так. Ти Єва. - Хороший мій, мене звати Мама. - Хіба я не Адам? - Я все тобі дам і навіть, можливість народитися. Запам’ятай цю мить, бо це народження людини. Нарешті сталося. - А як же ребро? - Ти таки віриш у казку :) - Ось та тобі мою долоню, то малюй. Так маленька людинка почала малювати лінії власного життя, починаючи з Раю.
Так от В одному красивому-прекрасивому селі жила була дівчинака. Лелека її принесла зимою, мама з татом через це дуже переживали. Їм хотілося віддячитись лелеці та не знали як. Довго думали, думали, дивилися на змерзлі крила птаха, і придумали: лелека зігріла їх осінні серця у січні неймовірним подарунком, тож і вони вирішили зробити так само, бож нема кращого подарунку ніж тепло. Перший промінчик надії про швидку весну обігрів лелеку ім’ям Сонечко. Зморена, вона підняла голову і вже за мить, як метелик на світло, полетіла в обійми літа. Тож батьки з перших днів життя повінчали донечку з Світлом. Вдома називали просто: Светунєчка, а поза домом – Батьківна. Прізвище дали – Безхмарна, інколи Вітряна, часом Морозна… На її світлій голівці росли два хвостики, а біле чоло прикривали коретенькі пасма. Вона росла слухнянолю, хоч інколи бувала ябідою. Старший брат Віталій навчив маленьку всьому, що мають знати дівчатка у неповних шість рочків. Тому коли настала пора йти до школи сказала мамі: а навіщо мені вчитись, я і так розумна. А мама відповіла: то підеш ділитися своєю розумністю з іншими дітками. Дівчинка зраділа, одягла свою спідничку – синю з сірими, маленькими клітинками і побігла. Там її одягли у форму, з білим фартушком та комірцем. Якось напередодні їй сказали, що наука то граніт, який треба гризти. То вона переживала за свої білосніжні зубки. Недарма, бо одного дня принесла зі школи маленький конвертик, зроблений власноруч і подала мамі промовивши: - Ось. - Що? Спитала мама. - Перший зуб науки. - Який зуб? Перепитала і почала розгортати. Маленька дивилася і думала, спитати, чи ні. Адже її цікавило – що тепер буде? - Мамо, а скільки мені треба вчитися? - Одинадцять років, Сонечко. - То я буду зовсім беззуба! - Та ні, у тебе буде повен ротик гарненьких зубків. Я дещо тобі розкажу по секрету. Мама нахилилася до Сонечка, підняла волосяний хвостик почала шепотіти на вушко. Доня уважно слухала і лише підморгувала очима, чорними, як вуголь. - І що, вона мені принесе нові? - Ага. Дівчатко миттю побігло на двір де стояла стара піч, стала до неї спинкою і примовляє – мишко, мишко, на тобі старенький зубик, а мені принеси новий – костяний. Міцно зажмурила очі і кинула позаду себе… Вона була улюбленицею тата. Він кожного дня приходив з роботи, садажав її на коліна і лоскотав. Найбільше їй подобалося, як приміряв долонею ніжку, аби купити нові черевички. Та якось ніжка вже не поміщалась на долоні, трішки залазила на зап’ясток, здається, вона так і виросла на татових руках. Доню-пестьону оберігали несамовитою любов’ю. Стільки всього пригадується… та давай я від свого імені буду говорити, а не від імені автора. А як ми дерева втрьох садили - я, тато і брат, завжди по парі. Тож за кілька років виріс красивий сад. Там росли черешні, вишні, груші, яблука, персики, абрикоси… Пізньої осені, коли дерева збивали пухку, зимню перину і закутувались у тепле покривало снів, я йшла до саду і рахувала кільчатка. Це по-своєму незвичайна гілочна, бо весною на нй з’являються плодотворні квіточки. Ото підійду до дерева і прислухаюсь до дихання – сопе, так хрипло, аж вітром підвіює. Часом було шкода їхні дерев’яні пальці, які, як завжди здавалось, мерзнуть від холоду, аж поки вони не торкнулись мого обличчя своїм живучим теплом. Я тоді подумала: а ви ж не нарікаєте Богу за негоду, смиренно приймаєте Його дари. Ми часто гомоніли про все на світі. Так стояли усі разом у кучугурах білого снігу і голубого неба. Сонце скупо підморгувало блиском прямісінько в очі, аж сльози наверталися. Напевно серед тієї краси мене і знайшли, кинуту лелекою. Я завжди знала день, коли прийде весна. Мені про неї розказували пташки, так само, як качки , коли йтиме дощ. Весна одягалда голубе намисто та сережки, перепояувалася зеленим поясом, а на голову одягала вінок з білих хмарин. Тими днями далека від мого дому річка ставала над лісом туманом. А ліс огортав мій дім своєю доброю пихатістю і прозо-чистим повітрям. Завжди легко дихати. Туман поволі осідав на дерева. А потім ховався між ними, і зеленим барвінком, ще прикритий сніжинками. Грайливі сніжинки від мого опису про них просто шаленіли і танули… завжди тоді, коли ліпила з них весняні квіти. Так наставала весна, спочатку у моїй душі, а вже потім на Землі. Але ж це не означає, що я не люблю літо. Я обожнюю літо босими ногами і відкритими грудьми… а осінь, це взагалі багряний Рай. Ну, якщо ти можеш собі уявити дівчинку з хвостиками і темними очима, худорляву, невеличку, рожевощоку з цілим всесвітом замість душі, з радістю замість розуму… то це буду я у дитинстві, у юності та й зараз :) Яке безталання, зовсім нема сюжету. Та який там сюжет, коли мені плакати хочеться… А ти мені казав, що щасливі не плачуть. Я і повірила з першого погляду, так само, як закохалась з першого подиху. Тепер кожний мій видих і вдих це ти. А ти мені казав, що щасливі не плачуть. Та знаєш, це плачу не я, а людина в мені. Люди таки дивні створіння, може тому, що найвищі? От уявляєш вчора по телевізору бачила Рай – жінка жне пшеницю, а чоловік складає у снопи, поруч дитятко бігає, підходить до батьків і питає: а що таке комплекс? Мама пояснює - ну наприклад у тебе грязні руки і ти не хочеш їх показувати іншим, тому ховаєш позаду себе. Але в мене чисті руки! – зауважує дитя. На всю цю картину дивиться стороння людина і йде далі. Коли бачить перед собою великі двері, вони відчинені навстіж, зазирає – напівголі жінки та чоловіки, шалений ритм дискотеки, алкоголю та наркоти… - всі відпочивають. Зморена дорогою людина вирішує трішки відпочити і йти далі. Заходить всередині відчинених дверей і падає. Приходить до тями коло казанка з чортами тай питає: де я? У Пеклі – відповідають. - Але по той бік дверей я бачив іншу картину! - Та це тільки реклама. Уявляєш і так буває… Та що це я, сльози течуть самі по собі – витікають з очей і чимшвидше біжать по щоках, інколи залазять до рота, та найчастіше просто падають маленькими кришталиками прямісінько в подушку. Ну чого дивишся так? Просто обійми мене і все пройде, адже критичні дні це природно,може занадто для дівчинки, проте… Кожної неділі тато возив нас на морозиво. Але справжньою смакотою були вершки з тертим шоколадом та молотими грецькими горіхами, а ще радуга. Радуга – справжнісінька кольорова, в’язка і солодка. Я кусала маленькими шматочками акуратно ввіділяючи ложечкою, тільки не розумію, чому мій ротик був липким. Тоді тато усю дитячу либкість забирав усмішкою вкладену у поцілунок. Мама пила каву – чорну, справжню, з цукром. А Віталій їв з кожного дисерту по парі. Ми повертались додому. Обабіч дороги жив справжнісінький ліс, а вньому бігали грибочки. То ми частенько на високих маминих підборах їх доганяли, а коли втомлювались то брали підбори в руки і щодуху гасали по лісу: купалися в листю і тому неперевершеному смакові Природи, який залазив у мою середину від кожної клітини, кожного організму величного Всесвіту. Ти не повіриш, але я збираюсь на робту, вже майже домовилась. Ігор з мене сміється і каже: хібащо до садочку в групу малюків, і то не вихователем, а вихованцем. Ну, скажи, хіба я не можу спробувати? Ну от, і ти смієшся. - Не сміюсь? - Смієшся. - Усміхаюсь. Маленькі Мами не працюють, а насолоджуються життям. - Та я про це й кажу. Але не чіпай мене, та забери руки, я писати не можу. Лоскотно…
Щирість кожного слова яке виспівує душа , так хочеться віддати людям , передати всі найкращі почуття , чистоту життя і найкращі бажання всім щоб було добре і ясне попереду життя в кожного читача .
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
