Лютий, 1933 року. Невеличке селище на Півдні України стояло неначе зачароване…Сніг покрив усе: товсті та розлогі акації, стрункі тополі, вишневі та абрикосові садки, невисокі хатини, городи. Щойно зійшло сонце, сніжинки іскрилися, вигравали сріблястими відтінками, але ця краса зовсім ні кого не радувала. У свіжому повітрі іноді чувся тріск гілок, які з несамовитою силою ламалися і падали від нестерпного снігового грузу. Цей тріск відлунювався стогоном. Незвичайна тиша різала слух, не давала спокою. Не було видно жодної пташинки, жодного сліду тварини на снігу... Не гавкали собаки. Такою холодною зимою не з усіх димарів ішов дим. Восьма година ранку, але доріжки не були протоптані, люди не ходили вулицями, дітлахи не поспішали до школи...
Село проснулося від несамовитого крику. Це кричала Марія Гриценчиха. Вона ще в листопаді похоронила чоловіка та двох діточок, а ще двоє пухли від голоду у холодній хаті. Марія бігла вулицею в одній грязній рваній сорочці, заповстане волосся розсипалося по плечах, перелякані очі щось шукали. Жінка падала у сніг, розгрібала його босими ногами, піднімалася і знову якась невідома сила несла її вперед: - Оленочко, донечко моя єдина, хоч тебе я врятую, ти не помреш, я не допущу цього! - Знову спотикнулася об щойно зламану здоровенну гілку, зраділа, що знайшла її. З криком та плачем Марія потягла знахідку до своєї убогої землянки. Невдовзі від хати Гриценків селом понісся грюкіт, який довго не припинявся. Мабуть, жінка рубала дрова, бо із димаря потягся дим стовпом. Божевільний крик та стогін чувся ще дуже довго.
У Марії майже не лишилося сусідів. Ще на Водохрещення померли голодною смертю старі Бондарчуки, які так і лежали у замерзлій хаті. Голова Сільської Ради обіцяв похоронити їх, коли відтане земля. Небіжчики з'являлися майже щодня, вони чекали весни, бо ніхто із односельців не мав сили копати ями.
Єдиною сусідкою була Катруся Чиж, десятирічна дівчинка, яка уже тиждень жила сама. Її батьки пішли жебракувати, та так додому і не повернулися. Дитина мерзла у холодній хаті - піч з’їла усе добро, ні від чого не відмовлялася. Аби зігрітися, Катруся кидала туди все, що можна було спалити. Запаси їжі скінчилися ще позавчора. Виснажене голодом дитя, почувши той галас, зібрало усю свою силу, щоб вийти на вулицю. Катрусю чомусь потягнуло до хати Гриценків: - Тітко Маріє,... - ледве прошепoтiла дівчинка, бо від голоду у неї пропав навіть голос. - Чого тобі? – запитала жінка, злякавшись нежданої гості. - Відріжте мені мій пальчик, бо він не відкусюється... Я дуже їсточки хочу... Тітка Марія зайшлася страшним сміхом. Цей сміх краяв і без того знівечене дитяче серце. Потім божевільна жінка подивилася на сусідку поглядом повним любові та тривоги: - Заходь, Катрусю, я тебе нагодую. Зараз і Оленку піднімемо, скоро вона видужає… . Катерина нічого не чула, вона зайшла до хати і попрямувала до печі. Її очі ожили, опухлі ноги вже не здавалися такими важкими. Тітка Марія почала витягувати тарілки з мисника і говорила, ніби сама до себе: «Заходь, заходь, дівчинко, та не дивуйся, що Світланки не має у хаті. Вона пішла від нас, пішла, щоб допомогти. Та це й на краще, бо вона втекла від цих нестерпних мук. А ось Оленка залишилася, вона не буде мучитися...» Жінка метушилася, поставила на стіл миски, підбігла до хворої доньки, витерла прозору рідину, яка стікала із її потрісканих опухлих ніжок, поцілувала своє єдине дитятко: - Не сумуй, моя рідненька, тепер усе буде добре... Я тобі обіцяю. Нехай Світланка нас прощає, їй уже однаково...
Тим часом Катруся ледве дочовгала до печі. Її тіло мучив нестерпний голод, тому сором та пристойність кудись зникли, залишився тільки інстинкт. .. У казані щось кипіло, а в голові паморочилося від обіцяного тіткою Марією сніданку. Дівчинка відкрила кришку і відразу втратила свідомість...
Прийшла весна. Село почало оживати. Один Бог тільки знає, як людям удалося пережити цю страшну зиму. Кажуть, що Катруся та Оленка одужали, у них навіть щічки порожевіли.
Небіжчиків хоронили усим селом у величезній братській могилі. Старих Максимчуків у хаті не знайшли. Може до них голодні собаки добралися? Хоча де тим собакам узятися, якщо у хатах навіть мишей не було, не встигли повтікати...
До Гриценчихиного несамовитого крику та плачу односельці почали звикати, тільки дівчатка відводили свої оченята і ховалися у хаті від підозрілих людських поглядів... Та Марія не зважала ні на кого, вона ходила полями, збирала різні трави та годувала ними своїх дівчаток. Свиріпа, калачики, лобода, заячі вушка, кінський щавель – усі ці «ласощі» вродили того року на радість та добро.
«Лободи накришила, Соломи натовкла, Потім плецки спекла. От і їжа отака.» - приспівувала жінка блукаючи степовими стежками, хоча сама мліла від голоду та якогось тяжкого тягара, що не давав їй ні спати, ні жити, ні дихати...
Померла Марія місячної червневої ночі. Її знайшли на пшеничному полі за селом. Голодний шлунок не витримав перенавантаження, а колоски були такі соковиті, як молочко. Кишені цієї жінки були натоптані молоденькими колосочками, такими ніжними, м’ягенькими і, мабуть, смачними. Вона лежала з відкритими очима, неначе дивилася в небо, Люлі-люлі байбайриш, Пішла мати по комиш, Наломала комишу, Наварила кулішу. Аа-аа-а.
Що вона думала перед смертю? До кого був звернений цей погляд, направлений у піднебесся? А хто його знає! Що із неї візьмеш? Божевільна!
Дякую, Тамаро. Ця тема актуальна, як ніколи. У мене є бабуся (Кириченко Віра Карпівна), яка пережила голомор 1932-1933, 1947 років. У неї у рідні загинуло 7 чоловік (сім*я Власенко)
Ось дані на людей, які проживали у селі Новосергіївка Баштанського району Миколаївської області та померли від голодної смерті 1932-1933 років. Цей список ще не повний, бо ті страшні сторінки не відразу спливають з пам*яті. ------------------------------------- Власенко Петро Карпович, Власенко Ніна Карпівна, Власенко Іван Карпович, Власенко Філіп Леонтійович, Власенко Ганна, Власенко Олександра Леонтіївна, Власенко Леонід Леонтійович, Лиха Віра, Ніколенко Катерина Олександрівна, Бондаренко (5 чол), Бабченко (чоловік), Бабенко (мати), Бабенко (дочка), Берегова Ярина (дружина), Береговий Антон (чоловік), Берегова Марія (дочка), Береговий Андрій (чоловік), Берегова Софія (дружина) Громова (мати та 2 дітей) Мельніченко Федір (чоловік), Мельніченко Софія (дружина), Мельніченко Віра (дочка), Мельніченко (ще одна дочка) Сім’я Притики (кількість чол. не відома. Вижила лишилась одна дочка)
Мене ця тема цікавила дуже давно, було зібрано багато матеріалу під час роботи в школі, та не знаю, чи він зберігся... Я усе залишила. а тоді про це не говорили у відкриту. Звичайно, ця історія - доля не однієї сім'ї, а зібрані епізоди. Можливо, як каже Анархіст, що є й перебільшення. Але якщо вивчати ті роки, то можна застріти ще жахливіші події, про які я навіть не наважуюся писати. Цей твір я публікувала на декількох сайтах і отримувала рецензії, які суперечили одна одній. Та хто вже добре знайомий із тими подіями, то відносилися із розумінням. Дякую і Вам, Василю, за розуміння. Ця тема дуже складна і суперечлива, то ж я готова вислухати різні думки. Навіть, про пасльон, у оповіданні, яке я написала, є часточка того тяжкого життя, яке пережила старенька бабуся, тому і ставилася із такою обачністю до пасльону.
Немає слів...... Як твір: як на мене, бездоганно!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Знаєте, зараз немає голодомору, але байдужість є... надіюся, що все ж населення країни буде нацією! Дякую Вам, що змогли рядками перевернути все всередині ... боляче... але це сторінки нашої історії які потрібно знати!
Я думаю, що "буде нацією" - усім разом перейнятись співчуттям до загиблих наших батьків і матерів від голодомору. Бути разом і в радості і в горі. Можливо так, Наталю?
"Буде нацією" - я зрозуміла так: що ми, українці, народ сильний, тому не повинні бути байдужими ні до нашого минулого, ні до майбутнього, не втрачати почуття гідності, перш за все національної. Можливо я зрозуміла ці слова "со своей колокольни". не знаю... Наприклад євреї - ось це справжня нація! Тисячі років блукань, принижень, геноциду... А вони зберегли свою віру, свої традиції, свої національні особливості. Так і ми попри всякі негаразди, політичні та суспільні проблеми - йдемо вперед. Наш народ пережив і турків , і татарів, і монголів, пережив війни і голодомори. Перечисляти усе не буду, бо тут на сайті, я замітила, розумні молоді люди, які знають історію набагато краще за мене, бо вчать її вже із зовсім іншої точки зору (я її учила по комуністичному). Але ми - Українська нація, хоч і розсипані по всьому світу, як горох (попускали корінці там, де прижилися). Та родилися Українцями і цим повинні гордитися. (Щось я тут філософську тему підняла...)
А Наталії дякую за коментар. Я дуже ціную думку цієї авторки.
Ех...та кожна точка зору у викладенні і сторії не може бути цілком об"єктивною, тому й не може одна точка зору в цьому плані бути вірнішою за іншу;) треба розглядати джерела різного спрямування -- і більшовистського, і буржуазного
Щодо розгляду усіх джерел я не згоден, тому що не можна розглядати більшовистське. НЕ МОЖНА, адже саме завдяки їм, комуністам, більшовикам, червоним (як їх там ще називають) і стався найжахливіший голодомор!
Знаєте, у кожномі Вашому коментарі є доля правди. У період соціалізму мені здавалося, що кращої політики не може бути. Хіба погано жилося у восьмидесятих роках? Я здобула безкоштовну освіту, коли працювала, то отримала безкоштовне житло, у мене була улюблена і оплачувана вчасно робота. Думаю, Василю, що не можна обвинувачувати усіх комуністів. Той жах, який пережили наші батьки, діди та прадіди, - робота гурту людей, які були тоді "за кермом" держави, а самі виконавці дуже часто діяли за наказом: не послухав - чекай на смерть дітей, на Сибір, на знущання. Хто знає, що б робили ми у їхньому положенні? Говорити зараз про це складно. Але за тих часів було також і багато хорошого (я пам'ятаю тільки хороше за моє життя при соціалізмі).
Пані Тамаро! Велика Вам подяка за такий твір. А ось в характеристиці соціалізму(в виконанні СССР) я з Вами не згоден Крім гарного при соціалізмі, треба ще і згадати довжелезні черги за будь-чим. Навіть за квитком на Баштанський автобус з Миколаєваі -та не годину-дві, а 4-5. А чому ми школярами весь час допомагали колгоспу? (Я вважаю, що це добре для трудового виховання, але чому колгосп сам не міг справитись?) Чому учням не видавали гроші за зроблену роботу? Чому на кухнях говорили одне, а в газетах писали інше? Коли народ живе подвійним життям-це не може довго тривати
Хороше та погане можна знайти у всьому, це правда. Я навчилася знаходити краще так легше жити. А якщо бачити більше поганого, а його теж достатньо у житті, то як тоді думати про майбутнє? (Філософія...) Про роботу учнів у колгоспах у письмовій формі та ще й у коментарях краще не писатиму, сама працювала і як учениця теж! За рецензію дякую!!!!
Спочатку щодо твору: розповідь та описи мене дуже пройняли,а от почуття матері... не знаю.Читала вже не один такий твір і в кожному з них мене мучить відчуття, що ніхто не може передати те, що насправді відбувалося в душі жінки, яка з'їдає (як це страшно звучить) свою дитину. Адже ніхто з таких жінок не може про це розповісти... Тепер про соціалізм. В мене на це питання своя точка зору-економічна (тобто пов'язана з майбутнім фахом). Соціалізм, як ідея, в собі не таїть нічого поганого, адже це суспільний лад, що базується на суспільній власності на засоби виробництва. Інша справа,що він став утопією у світі, який пішов шляхом капіталістичного розвитку-прогресивнішого, динамічнішого, активнішого, такого, в якому домінує приватна власність, що імпонує простим людям. Але соціалізм дуже опосередковано став винуватцем голодомору.Він був лише знаряддям, за допомогою якого фактично законно вилучався хліб у селян. Винуватцем тут не соціалізм, а тоталітаризм- злочинна, терористична диктатура, яка не має протидії, яка дає необмежені повноваження тим, хто кермує державою. А коли за цим кермом лідер, що не послуговується ніякими моральними та духовними нормами, для якого люди-це гвинтики, що не мають власної цінності, а є інструментом для побудови "ідеального" суспільства, то тоді й породжується лихо.
Так, Олю, почуття матері ніхто не зможе передати достовірно... Бачу вашу начитаність, тому не сумніваюся, що Ви читали про те, що у стані голоду і знеможення, такого, який був у ті часи, людиною командує інстинкт самозбереження. А про соціалізм... Теорія і практика - це зовсім різні речі, тому живучи зараз у капіталістичній країні, можу сказати, що хороше і погане є як при соціалізмі, так і при капіталізмі. Хоча зовсім ідеального не буває.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
Однак завдяки більшовикам, крім деструкцій, сталось надто багато конструктивного, чого про нинішню владу сказати не можу)
:s-7:
Приємно. Хай щастить! :sm1:
