Монолог

Надихаю світ у Всесвіті із мрій і він скоряється мені. Лягає музою у дивному сплетінні слів поміж бездонності іще несказаних рядків. Надихаю Бога до пречистої Любові, Того Який живе в мені підперезаний Її жагою – Вогонь. І Дихання у тім Вогні. Я дихаю. Я завжди дихаю Тобою. Причастям вщент розбита чаша і друзками тече ріка багряна. Як моє намисто тобою сплетене з гріха. Я не свята, але й не грішна. Це Ти скропив спокусою води, подав безсмертя плід й сказав – іди. То в чім мій гріх?! У тім, що так звабливо в послуху цілунками топлала Твої сліди? А Ти повторював – іди, іди…
Йшла закриваючи за собою кожні ворота – браму підперту Небом до Землі аби вподобатись коханому Тобі. І не спиняв Адам нагу і босу, не прикривав мій сором своїм тілом, вже ні, натомість дав одежу із стерні. Одягла й ходжу по нині у бездоганній одежині – дружина.
Надихаю Світ у Всесвіті із мрій. Він зітканий з Любові, Сили, Волі… нитками віри й надій, вишитий квітками найпотаємніших думок. Зліплений з моїх губ, з моїх перс, моїх рук і пальців…зліплений дотиком щастя в екстазі чудесних видінь, зірками в бездоганності снів. 
Надихаю Світ Собою, бо несу Силу у Собі даровану єдиному Тобі – втомлена, вижата мов виноград, витікаю з зернин кисло-солодким соком до твого жадібного рота. На язику рецептори сміху малюють безмежність в вустах, а серце на втіху нестримно стукоче в грудях. Краплинами синього світла біжу по стежинах миром змащеного тіла. Пальцем сповзає олія з оливкових снів у салатному соусі щастя… Надихаю, а Вона впивається моїм причастям. Нескорена, незморена, не самотня, невблаганна, не свята і не грішна… не звабливо, не чуттєво, не смішно…
Покотилася сцена, збилась з колії думок. Лиш мій театр залишився босий і голий, одинокий, як монолог, обмотаний шарфом і з вітру навколо шиї та по цілому світу, мов мотузка від сили тяжіння. А можна інакше, можна простіше, можна у ніжнім кружінні бажань торкнуся тебе як завжди шалено і хтиво?! Не заберу й не віддам спокій дарований Богом! А можна прочитати інакше, молю?!

Люблю.